Життєвий шлях
Василя Гавриловича Мельника
Ми живемо в Україні — державі, славній
своїм минулим і прекрасним сьогоденням. Адже наша Україна багата на
талановитих, чуйних і добрих людей, які своєю натхненною працею вплітають не
одну славну сторінку в історію українського народу.
Сьогоднішній день — це тиха пісня вдячності талановитій
людині, Мельнику Василю, за
любов до рідного слова, людей, до України. Це щирий уклін шанувальників,
маленьких і дорослих, письменникові, який щирий і
відвертий в почуттях і їхньому втіленні, в рядках творів якого
щоденна сповідь.
Цього на зріст невисокого, сивочолого мешканця Садгори, що на Буковині,
можна ранньої весни зустріти в сосновому лісі, що тягнеться пагорбами понад
лівим берегом Прута, восени — у класних кімнатах шкіл, гімназій, дошкільних
установ Чернівців чи у далеких гірських селах Путильщини або Сторожинеччини. А можна поспілкуватися і в аудиторіях середніх чи вищих
навчальних закладів, студентських гуртожитках.
Обвітрене
обличчя. Мозолясті, не панські руки. Перші зморшки, що свідчать про нелегкий
життєвий досвід. Говорить неквапом, та часом може відпустити гостре дошкульне
слівце — вагоме, переконливе.
Більше піввіку
живе в щоденній праці, ніби той вік йому підвладний, хоча нещодавно розміняв
восьмий десяток. Подолянин, котрий навік поріднився із зеленою
Буковиною-чарівницею.
Василь Гаврилович
Мельник народився
8 травня
1937-го року в селі Куча Новоушицького району на Поділлі. Село, яких немало на
Україні. Та для
нього одне-єдине і найпрекрасніше з усіх.
Розкинулось на правому березі тихоплинного
Калюсу, на горбах і видолинках, мов той древній
Рим - живе і радіє, сумує і плаче майже
шість століть.
Згадується Куча з 1430 року.Великим князем Вітовтом записано
село "слузі своєму Волосу". Аж поки не перейшло у
володіння Потоцьких, а вже з кінця XVII століття стало королівським помістям.
Козацьке повстання 1702 року, в якому
брали участь далекі пращури Василя Мельника, опустошило село. Рятуючись від
переслідувань, мешканці Кучі залишали рідні місця, знаходячи притулок у Степах
чи за Дністром у Молдові..
Йшли роки. Село оживало. Його вічною
окрасою були вишнево-черешнево-сливово-грушево-яблуневі сади. Окрім традиційного
землеробства, тут
займалися бджільництвом, ремісними справами.
Село знало розквіт, знало й розруху, пожежі, голод і війни. Василь Мельник любить своє село, його яри і яруги, тихоплинну
річку, його круті щовби і недалекі ліси. Народившись
у сім'ї хліборобів, змалку був привчений до роботи на землі. Пас корови і
гусей. Рубав дрова і носив воду Дражнив меншу сестру Марусину і... боявся
батька. З матір'ю, старшим братом і сестрою пережили Велику Вітчизняну війну то
під припічком, то у хліву. Запам'ятався березень 1944-го, коли зірвали міст, що
вів з райцентру в село, відступ німецьких вояків...
Не маючи повних семи років став проводирем радянських воїнів-розвідників.
Осінь 1945-го запам’яталась першим класом і поверненням батька після
капітуляції Японії.
Василь у школі вчився, як нормальні сільські
діти. Гуманітарні дисципліни легко давалися, до математики і німецької мови був
байдужим, а ось якусь витівку втнути — був мастак. З усмішкою й нині про
деякі згадує. За десять років двічі мав бути виключений із школи, і це
при тому, що батько Гаврило Ілліч тоді був головою місцевого колгоспу. Батько
знав про хлопчачі витівки, але не було часу на них реагувати, бо до схід сонця
йшов до колгоспу, а повертався додому пізно. На канікули після дев'ятого класу
повіз хлопця на консервний завод у райцентр. І того ж дня Василь став учнем
слюсаря механічних майстерень.
По вісім кілометрів з села в райцентр
і назад додому долав щодня пішки. І визріла думка: "Закінчити школу, неодмінно вивчитися на директора
консервного заводу". А згодом захотів присвятити себе журналістиці. Мрії
розвіяв старший брат.
— Спочатку здобудь фах. А якщо голова варить, то і так
станеш журналістом.
Після закінчення Київського технікуму харчової промисловості у 1958-му
році розпочав трудовий шлях на харчо-смаковій фабриці у м. Єдинці Молдавської
РСР, а невдовзі був призначений технічним керівником Путильського харчокомбінату,
що на Буковині... Тут познайомився з нині
знаним журналістом, тодішнім редактором Путильської районної газети Михайлом
Ревуцьким, який дав "зелену дорогу" його першій гуморесці.
Є що згадати колишньому сільському хлопчині з
Придністров'я. Та не тільки згадати, але й розповісти... Бо де б не трудився,
віддавався роботі душею і серцем. Працюючи в гірській Путилі, збудував цех з
переробки грибів та декоративних ягід. На Чернівецькому олійно-жировому
комбінаті чимало доклав хисту до будівництва першого у Радянському Союзі заводу
харчового білка, відтак, працюючи вже на Чернівецькому цукровому заводі,
запроектував, збудував та запустив у виробництво цех штучного меду. Як
директор, доклав чимало зусиль у будівництво Романковецького консервного
заводу, що у Сокирянському районі...
Творчий доробок
письменника
Завжди в русі. Допитливий, спостережливий. Не
буйдужий до чарівного світу природи Василь Мельник знаходив час, аби замережити
цікавими рядкам дитячі казки, гуморески, кінодраматичні твори. З-під його пера
для дітей і дорослих вийшло чимало книг. Першою була прозова книжечка
"Господар гаю" (1976).
Та найбільшою першою радістю стала книжка "Це вам не смішки",
що побачила світ у 1977 році.
"Що можна сказати про сміх
Василя Мельника? — писав у газеті з найбільшим тиражем на Україні
"Сільські вісті" Юрій Гречанюк. — Він у нього наповнений глибоким
внутрішнім змістом і є свідченням оптимізму. Ситуації
в його творах, як правило, типові, їх герої та антигерої потрапляють у
правдоподібні життєві перипетії.
У гумористичному оповіданні
"Циганочка" автор створює привабливий образ молодої колгоспниці, яка
за ударну працю на фермі нагороджена путівкою до будинку відпочинку. Твір
лірико-гумористичний, побудований на контрастах характерів. У творі всього два
персонажі, і вони повнокровні, яскраво індивідуальні...
Немає сумніву, що справі налагодження приязних, добрих
взаємин найменших читачів з їхніми батьками, вихователями уже послужили і далі
служитимуть твори письменника із виданих масовими тиражами збірок
"Господар гаю", "Як виросли яблука", "Дивне
лисеня", "Світлячок", "Веселчині стрічки", "Хто у
річці живе". Естетизація спілкування з довколишнім світом неминуче
плекатиме благородне і прекрасне у внутрішньому, духовному світі дітей і
дорослих.
І не дивно, що кепкування у Василя Мельника
нерідко має теплий, ліричний відтінок. Як, приміром, у гуморесці "Любить —
не любить" про загальновідомі та неоригінальні методи знайомства з
дівчатами і необхідність творчого пошуку ефективніших підходів і в цій вічно
романтичній сфері спілкувань. Та разом з тим гумор письменника часто виглядає
і не таким лоскітливим, а скоріше його кепкування має характер підвалювань —
здебільшого іронічних, а то й, дивись — саркастичних.
Та найбільше захоплення — казки для
дітей.Казка—то квінтесенція народної мудрості. Почута від мами, тата, бабусі чи
дідуся, вона, наче чарівна паличка, пробуджує в дитині найкращі божественні
якості. І щоб не трапилося з людиною у подальшому житті, якщо її виховували на
добрих казках, заклали здорову основу, вона, ця основа, завжди перестереже від
хибного кроку, підтримає у важку хвилину, не дасть зламатися, впасти... Мельникові
казки читаються легко, дітки із задоволенням на їх основі ставлять міні-сценки,
як, наприклад, "Про найкращий день року".
Гарних днів у році багато: зимові, пречисті срібними
сніжинками, осінні з туманно сизими сливами, літні, що видзвонюють діамантовими
ягодами, весняні, коли квітує земля.
А ось троє гусенят з дитячої казки зауважили, що найкращий
— день народження їх матусі. Та суть казки не в цьому, а в її сюжеті, сценці
події, після якої, почувши сказане, "чи то з сорому, а чи від
незадоволення, почав ховатися у високі хмари круторогий місяць".
Свідченням малечої захопленості стала й книжечка казок для дітей
дошкільного та молодшого шкільного віку "Дружна сімейка", яку гарно
видало видавництво "Прут" з чудовими малюнками Ірини Хільченко.
Здавалось би, із буденних фактів
письменник творить казочки, але вони сприймаються свіжо, з непідробною
цікавістю. А головне в кожній з них дається дитині щось повчальне, розумне,
яке спонукає дитячий розум міркувати. Любити красиве, милуватись веселковою чарівністю
природи, з сердечною ніжністю ставитись до всього живого, разом з казковими
героями переживати і радіти.
Філософським відблиском думки
чарує казка "Дружна сімейка" про життя-буття родини мурашок,
пізнання світу зовсім юною Маленькою Мурашкою,
яка всіх звеселяє своїм співом, приносить радість натрудженим мурахам, що
повертались до домівки.
Що не твір, то кожен з них просякнутий думами і діями, які
вчать бути добрими і мудрими, завжди дружити і допомагати один одному у скрутні
хвилини. Це "Ковалики-ковалі", "Народження дива",
"Самотній ослик" та інші. Віртуозними діями перед маленькою Зорянкою
постає робота дядька Барса — гончарних справ майстра, який з кульки глини
витворює кумедний довгошиїй глечик, чудову мисочку з блакитними в'юн-чиками і
біленьким обідком...
Казки Василя Мельника, який мешкає і творить у Садгорі, читаються
легко, сприймаються дитячим серцем, вчать хлопчиків та дівчаток у буденнім
бачити красиве, глибше пізнавати життя, бути ніжними, щирими, захоплюватись
нашим неповторним дивосвітом, сповненим таємничої загадковості — особливої і
чарівної. У книзі оживає довколишня природа,
спілкуються щирі друзі, сходяться у боротьбі сили добра і зла, відбувається
пізнання справжніх моральних та духовних цін ностей. Як лейтмотив над усім
возвеличується дух добротворення, як найвищий вияв нашої людяності.
Припала до душі, особливо лягла на
серце збірка казок "На лісовій торговиці". Герої його оповідок:
ховрашок Хик, борсуча Чек, тітонька Ворона, ведмедик Мишко, Олень, Заєць,
їжачок та інші лісові мешканці. За їхньої допомоги, казкар
відкриває маленьким читачам найважливіше, найсокровенніше знання про те, як
бути добрим, щирим, вірним, сміливим. "Коли на серці радість, у душі
добре... Хіба цього мало?, — слушно зауважує мудра ворона Кароліна Карлівна з
казки "Майстровий Борсучок". Окрім вічних духовних цінностей, дає
письменник суто практичні поради, як-от у оповідочці "Сліди на
снігу", де тато Індик наставляє малого Янчика: "Аби ти не замерз, мусиш
рухатися... Хто рухається — не замерзне. Той завжди при здоров'ї, гарному
настрої... Швидко росте...". Але не завжди надає дітям готові рецепти
гідної поведінки. Так, у казці про ляльку Улю пропонує самим розібратися, в
чому ж була неправа гарна лялька. А ще відповісти на питання: милим і
приємним вважають того, хто гарний. Чи навпаки, красива людина перш за все
тому, що привітна і люб'язна?
Автор у творах для дітей наголошує, що "Казка буде жити доки живе
світ дитинства".
Варто вчитатися і вдуматися у слова письменника
Василя Мельника — природолюба, знавця багатств матінки-землі у його цікавому
творінні — науково-популярному нарисі "Сказання про ліс".
У квітучий природній світ разом з
дружиною, педагогом Лідією Василівною, Мельники перетворили присадибну
ділянку й невеличке подвір'я, де з весни й до пізньої осені веселково пелюсткуються квіти і щедро родять
груші і яблуні, теплолюбні персики і ароматний виноград, найгарнішим вином з
якого завжди частує всіх, особливо ветеранів, котрі збираються на вечори-спогади. Василя Мельника пригріла, приголубила, приласкала
Буковина-чарівниця тут і коронувала його словом, вивела на високі обрії
красного письменства. Цей край завжди щедрий на гостини. На його традиціях і в
його обіймах лише письменниками стали десятки вихідців з різних регіонів, яких
теж свого часу приласкала буковинська земля і її
талановиті та мудрі люди.
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ ВАСИЛЯ МЕЛЬНИКА
Це вам не смішки: Гумор та сатира. — Ужгород: Карпати, 1977.
Господар гаю: Казки. — Київ: Веселка, 1978.
Як виросли яблука: Казки. — Київ: Веселка, 1979.
Позаштатна няня: Бібліотека "Перця". — Київ:
Радянська Україна, 1982.
Над Дністром-рікою: П'єси. — Київ: Мистецтво, 1983.
Дивне лисеня: Казки. — Київ: Веселка, 1984.
Улюбленець публіки: Гумор і сатира. — Київ: Радянський
письменник, 1986.
Світлячок: Казки, 1987. — Київ: Веселка, 1987.
Доля і пісня (Юрій Федькович): Сцени з життя поета. —
Чернівці, 1990.
Веселчині стрічки: Казки та оповідання. — Чернівці, 1991.
Свідок неймовірного: Гумор і сатира. — Чернівці: Буковина,
1992.
Хто у річці живе: Казки. — Київ: Веселка, 1995.
Поради бувалого: Сатира, гумор. — Чернівці: Ратуша, 1997.
Дружна сімейка: Казки. —Чернівці: Прут, 1998.
Дзиґа: Повість. — Чернівці: Прут, 2001.
Літаючий дзвоник: Казки та оповідки. — Чернівці: Місто, 2003.
Народження дива: Казки. — Чернівці: Золоті литаври, 2004.
Смугастик: Казки. — Чернівці: Склавія-94, 2005.
Тет-а-тет: Гуморески, кіноповісті. —Чернівці: Місто. 2005.
У сімейному колі: П'єси. — Чернівці: Зелена Буковина, 2006.
Найкращий день року (румунською мовою). — Чернівці:
Склавія-94, 2006.
Сказання про ліс: Науково-пізнавальний нарис. — Чернівці:
Друк Арт, 2008.
На лісовій торговиці: збірка казок. — Чернівці: ДрукАрт,
2008.
Василеві Мельнику — 65! //Час. — 2002. — 25 квітня (ч. 17). —
СЮ; Чернівці. — 2002. — З травня (3 18). — С. — 14; Вечорниці. — 2002. — 17
травня №9). — С. 3.
Гречанюк Ю. Василь Мельник // Письменники Буковини другої
половини XX століття: Хрестоматія / Упорядники Б. І. Мельничук, М. І. Юрійчук.
— Чернівці, 2003. — Ч. 2. — С. 218-219.
Мельник Василь Гаврилович // Інформаційний простір Буковини.
— Чернівці: Букрек, 2004. — С. 149.
Мельник Василь Гаврилович // Богайчук М. А. Література і
мистецтво Буковини в іменах: Словник-довідник. — Чернівці: Видавничий дім
"Букрек", 2005. — С. 175.
[Василь Мельник] // Пам'ятаймо! (Знаменні та пам'ятні дати
Буковини в 2007 році): Бібліографічний покажчик / Автори-укладачі О. О.
Гаврилюк, Ю. В. Боганюк. — Чернівці, 2007. — С.78-80.
СВІТЛЯЧОК
Щовечора, коли сонце ховалося за високі гори на спочинок, а у ліс тихо приходила темна ніч, світлячок вибирався на високий пеньок край лісової стежини і своєю голівкою підіймав ліхтарик. Зовсім крихітний, але його жовтогарячі промінці всю ніч освітлювали стежину, якою ходили мешканці лісу, аж поки червоне сонце знову не з’являлось з-за шпилів далеких гір.
Метелики, джмелі, павуки, жуки-рогачі та безліч інших комах у барвистих киптариках дуже раділи з появи світлячка зі своїм ліхтариком. А йому теж було приємно, адже він робив добро, дарував комахам радість.
На тій стежині, котру осявав світлячок, лежав з усіх боків гострий сірий камінь. Лежав — і ні з місця, навіть пишався, коли його всяк обходив, остерігаючись покалічити крило чи ніжку.
— Хай бачать, який я! — думав про себе чванько.— Ич, як мені всі кланяються! Я — неабиякий камінь! — та й заснув міцним сном.
А з віконечка своєї хатинки, що стояла під пеньком, неподалік від каменя, не зводячи очиць зі світлячкового ліхтарика, дивився маленький пустун — жучок-скакунець у попелястих штанцях.
— От коли б той ліхтарик погас. Сміху було б! Дядько джміль, повертаючись додому, зачепився б за гостробокий камінь та й мішок свій з дарунками загубив би. Мені б усе дісталось! А що, коли той ліхтарик погасити?
І жучок застрибав з кутка в куток своєї хатинки, обмірковуючи лихий намір. Зрештою, надумався. Знайшов шматок гуми і змайстрував рогатку. Кульку зробив з кори старого дуба. Відчинивши віконце, він стрельнув прямісінько у ліхтарик світлячка. Та кулька зачепила тільки краєчок ліхтарика. Світлячок занепокоївся. Але на землі і в верховітті дерев було тихо.
Друга кулька жучка-стрибунця таки влучила в ліхтарик. І ліхтарик погас.
— Як же мені тепер бути? — засумував світлячок.— Незабаром до своїх осель повертатимуться лісові мешканці. Чи ж втраплять вони обійти той гостробокий камінь?
А жучок-стрибунець причаївся біля віконця та й мовчки спостерігає, що буде, коли дядько джміль повертатиметься додому. Навкруги зробилось темно-претемно. На старезнім дубові крикнула сова. Зашумів сердито вітер.
— Ой-ой-ой! — раптом чує світлячок чийсь голос.— Окуляри свої загубив.
— Беріть праворуч… Правіше, правіше треба йти! — крикнув голосно світлячок.
— Але чом ліхтарик не горить? Я ось окуляри свої загубив. У такій пітьмі додому не доберуся. Без ліхтарика ніяк не обійтися…
Все те чує й жучок-стрибунець. Ось заплакали, натрапивши на гострий камінь, маленькі сонечка.
— Ото щоб не були такі розумні,— впізнавши голос малих, сказав тихенько стрибунець.
Сонечок, як і джмеля, заспокоїв світлячок. Потім він вийшов на стежину і почав усіх, кого не почує, чи побачить, попереджувати про небезпеку.
— Понад рівчак ідіть,— голосно вигукнув світлячок. Потім біля конвалії, а звідтіль — біля широколистої папороті, так і вийдете на нашу стежину. Всім, всім, всім…
— Світлячок, мене чекає мій малий скакунець-стрибунець. Він дуже боязкий у мене,— сказала мати стрибунця.— То я навпрошки пройду. Швидше буде.
— Ідіть, та дивіться навкруги добре,— попередив її світлячок.
— Та вже ж,— відказала та й чимдуж побігла додому.
Тільки-гостробокий камінь обійшла, як тут і сам стрибунець нагодився.
— Мамо! Я тобі назустріч вийшов,— сказав він, потерпаючи зі страху.
— Який же ти у мене розумник ростеш,— похвалила мати.— Давай разом пошукаємо мої окуляри. Дуже погано мені без них…
— А де ж вони, де? — перепитав стрибунець.
— Десь тут біля гостробокого.
Стрибунець наче завмер, а мати продовжувала:
— Не інакше, якийсь бешкетник ліхтарика розбив… Того, хто робить зло іншому, ніхто не любить. Для того й сонечко не так яскраво світить.
— Мамо! — хотів щось сказати стрибунець, та передумав. А мати продовжувала казати:
— Щоб тому, хто нашого ліхтарика розбив, на день народження подарунків не дарували.
— Мамочко! — стрибунець зачепився за гострий камінь.— Тримай мене. Я боюся. Мене злющий камінь за штанці вхопив. Дуже міцно!
Стрибунцеві здалося, що капосний камінь ворухнувся й ніби почав з нього глузувати.
— Мамочко! Він кепкує з мене. Поглянь-но!
— Кепкують з недобрих та злих. Ти ж у мене хороший… Чи не так? — перепитала мати.
Стрибунець не відповів. Він низенько опустив голову, закліпав очима, дістав з кишені рогатку й простяг її матері:
— Це я… Я розбив нашого ліхтарика. Пробач мені, матусю.
— А хіба може бути щасливий той, хто чинить зло? — запитала мати. Вона була добра й мудра.
Наступної ночі на високому пеньку знову стояв усміхнений світлячок і високо над головою тримав крихітного ліхтарика. Він освітлював стежину, а стрибунець-скакунець чатував біля світлячка, щоб ліхтарик більше ніколи не згасав.
Щовечора, коли сонце ховалося за високі гори на спочинок, а у ліс тихо приходила темна ніч, світлячок вибирався на високий пеньок край лісової стежини і своєю голівкою підіймав ліхтарик. Зовсім крихітний, але його жовтогарячі промінці всю ніч освітлювали стежину, якою ходили мешканці лісу, аж поки червоне сонце знову не з’являлось з-за шпилів далеких гір.
Метелики, джмелі, павуки, жуки-рогачі та безліч інших комах у барвистих киптариках дуже раділи з появи світлячка зі своїм ліхтариком. А йому теж було приємно, адже він робив добро, дарував комахам радість.
На тій стежині, котру осявав світлячок, лежав з усіх боків гострий сірий камінь. Лежав — і ні з місця, навіть пишався, коли його всяк обходив, остерігаючись покалічити крило чи ніжку.
— Хай бачать, який я! — думав про себе чванько.— Ич, як мені всі кланяються! Я — неабиякий камінь! — та й заснув міцним сном.
А з віконечка своєї хатинки, що стояла під пеньком, неподалік від каменя, не зводячи очиць зі світлячкового ліхтарика, дивився маленький пустун — жучок-скакунець у попелястих штанцях.
— От коли б той ліхтарик погас. Сміху було б! Дядько джміль, повертаючись додому, зачепився б за гостробокий камінь та й мішок свій з дарунками загубив би. Мені б усе дісталось! А що, коли той ліхтарик погасити?
І жучок застрибав з кутка в куток своєї хатинки, обмірковуючи лихий намір. Зрештою, надумався. Знайшов шматок гуми і змайстрував рогатку. Кульку зробив з кори старого дуба. Відчинивши віконце, він стрельнув прямісінько у ліхтарик світлячка. Та кулька зачепила тільки краєчок ліхтарика. Світлячок занепокоївся. Але на землі і в верховітті дерев було тихо.
Друга кулька жучка-стрибунця таки влучила в ліхтарик. І ліхтарик погас.
— Як же мені тепер бути? — засумував світлячок.— Незабаром до своїх осель повертатимуться лісові мешканці. Чи ж втраплять вони обійти той гостробокий камінь?
А жучок-стрибунець причаївся біля віконця та й мовчки спостерігає, що буде, коли дядько джміль повертатиметься додому. Навкруги зробилось темно-претемно. На старезнім дубові крикнула сова. Зашумів сердито вітер.
— Ой-ой-ой! — раптом чує світлячок чийсь голос.— Окуляри свої загубив.
— Беріть праворуч… Правіше, правіше треба йти! — крикнув голосно світлячок.
— Але чом ліхтарик не горить? Я ось окуляри свої загубив. У такій пітьмі додому не доберуся. Без ліхтарика ніяк не обійтися…
Все те чує й жучок-стрибунець. Ось заплакали, натрапивши на гострий камінь, маленькі сонечка.
— Ото щоб не були такі розумні,— впізнавши голос малих, сказав тихенько стрибунець.
Сонечок, як і джмеля, заспокоїв світлячок. Потім він вийшов на стежину і почав усіх, кого не почує, чи побачить, попереджувати про небезпеку.
— Понад рівчак ідіть,— голосно вигукнув світлячок. Потім біля конвалії, а звідтіль — біля широколистої папороті, так і вийдете на нашу стежину. Всім, всім, всім…
— Світлячок, мене чекає мій малий скакунець-стрибунець. Він дуже боязкий у мене,— сказала мати стрибунця.— То я навпрошки пройду. Швидше буде.
— Ідіть, та дивіться навкруги добре,— попередив її світлячок.
— Та вже ж,— відказала та й чимдуж побігла додому.
Тільки-гостробокий камінь обійшла, як тут і сам стрибунець нагодився.
— Мамо! Я тобі назустріч вийшов,— сказав він, потерпаючи зі страху.
— Який же ти у мене розумник ростеш,— похвалила мати.— Давай разом пошукаємо мої окуляри. Дуже погано мені без них…
— А де ж вони, де? — перепитав стрибунець.
— Десь тут біля гостробокого.
Стрибунець наче завмер, а мати продовжувала:
— Не інакше, якийсь бешкетник ліхтарика розбив… Того, хто робить зло іншому, ніхто не любить. Для того й сонечко не так яскраво світить.
— Мамо! — хотів щось сказати стрибунець, та передумав. А мати продовжувала казати:
— Щоб тому, хто нашого ліхтарика розбив, на день народження подарунків не дарували.
— Мамочко! — стрибунець зачепився за гострий камінь.— Тримай мене. Я боюся. Мене злющий камінь за штанці вхопив. Дуже міцно!
Стрибунцеві здалося, що капосний камінь ворухнувся й ніби почав з нього глузувати.
— Мамочко! Він кепкує з мене. Поглянь-но!
— Кепкують з недобрих та злих. Ти ж у мене хороший… Чи не так? — перепитала мати.
Стрибунець не відповів. Він низенько опустив голову, закліпав очима, дістав з кишені рогатку й простяг її матері:
— Це я… Я розбив нашого ліхтарика. Пробач мені, матусю.
— А хіба може бути щасливий той, хто чинить зло? — запитала мати. Вона була добра й мудра.
Наступної ночі на високому пеньку знову стояв усміхнений світлячок і високо над головою тримав крихітного ліхтарика. Він освітлював стежину, а стрибунець-скакунець чатував біля світлячка, щоб ліхтарик більше ніколи не згасав.
СОНЕЧКО І СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ
Погожими весняними ранками вставало Сонце й посилало на землю Сонячних Зайчиків.
Якось уранці Сонячні Зайчики вибігли в садок і замилувалися — перед ними розквітла рожева яблунька.
— Яка ж вона гарна! Живий букет,— раділи Сонячні Зайчики.— Але вона щось каже? Що вона каже? — запитали вони в маленького пустотливого Вітерця, що саме пробіг коло них.— Може, ти знаєш?
— Знаю,— охоче озвався Вітрець.— Вони хочуть пити. В мене є один знайомий Дощик. Я його покличу.
І побіг.
Аж ось і Дощик прийшов. Теплий, гарний весняний Дощик.
Радіють люди: «Дощ у травні — врожай справний». А Дощик пройшов і далі помандрував — на діброви і ліси, щоб добре росли. На луки, на поля, щоб скрізь цвіла земля.
— Подивися, ясне Сонечко, на наші квіти,— стали гукати Сонячні Зайчики. І враз замовкли, бо замість цвіту побачили на гілках невеличкі яблука.— Як же це сталося? — здивувались вони, бо ж не знали, що це Сонечко усміхнулося і позолотило їх. І вже з невеличких яблук виросли великі та рожеві яблука.
— Дивіться, дивіться! — весело плескали в долоньки Сонячні Зайчики.— Які вони гарні!
Погожими весняними ранками вставало Сонце й посилало на землю Сонячних Зайчиків.
Якось уранці Сонячні Зайчики вибігли в садок і замилувалися — перед ними розквітла рожева яблунька.
— Яка ж вона гарна! Живий букет,— раділи Сонячні Зайчики.— Але вона щось каже? Що вона каже? — запитали вони в маленького пустотливого Вітерця, що саме пробіг коло них.— Може, ти знаєш?
— Знаю,— охоче озвався Вітрець.— Вони хочуть пити. В мене є один знайомий Дощик. Я його покличу.
І побіг.
Аж ось і Дощик прийшов. Теплий, гарний весняний Дощик.
Радіють люди: «Дощ у травні — врожай справний». А Дощик пройшов і далі помандрував — на діброви і ліси, щоб добре росли. На луки, на поля, щоб скрізь цвіла земля.
— Подивися, ясне Сонечко, на наші квіти,— стали гукати Сонячні Зайчики. І враз замовкли, бо замість цвіту побачили на гілках невеличкі яблука.— Як же це сталося? — здивувались вони, бо ж не знали, що це Сонечко усміхнулося і позолотило їх. І вже з невеличких яблук виросли великі та рожеві яблука.
— Дивіться, дивіться! — весело плескали в долоньки Сонячні Зайчики.— Які вони гарні!
ГОСПОДАР ГАЮ
У зеленому гаю жив Дятел. Тільки-но сонце встане, привітає землю своїм промінням, він до праці береться. То те дерево огляне з усіх боків, то інше. На третє пере¬летить. І чути на весь гай, як він працює.
— Що ти з досвітку місця не нагрієш? — заскрекотіла Сорока.— Трудівник мені знайшовся!
— Кожному своє,— лагідно відповів Дятел.— Зелений гай оберігаю, щоб землю прикрашав.
— Ой ти ж лишенько,— засміялася Сорока. І полетіла. Яку пташку зустріне, одразу стрекоче:— Чи бачили, чи чули? В нашому гаю Дятел з’явився. З досвітку місця не нагріє. Виходить, ніби гай тут без нього не може обійтися!!
— Ну, ми Дятла знаємо,— заступилися пташки за Дятла.— Весною він нам оселі будував.
— Ти їм новину розкажи, а вони ще й осудять,— заопотіла крилами Сорока й метнулася в село.
У селі на току стріла вона Півня.
— Здоров був, здоров був, Півнику. Як живеш-по-живаєш? А послухай, що я бачила. Грамотій у зеленому гаю віднайшовся. Так вже зазнався, що й добридень нікому не каже. Плеще язиком всяке, довбає дзьобом кору цілий день. Життя від нього немає.
— Іди собі, плескухо,— розгнівався Півень.— Бо за плітки язик розпухне. Прилітав і до нас Дятел, я бачив, як він працює,— сказав Півень і відвернувся від Сороки.
Цілісінький день літала Сорока по всіх усюдах, а надвечір знову прилетіла до гаю. І знову почала скрекотіти Дятлові:
— Скрізь я була, Дятле. Що тільки про тебе не говорять. Кажуть, що ти даремно довбаєш кору. Так усі дерева скоро повсихають. Якщо не віриш, поспитай Півня. Він у дворі так на тебе гнівався…
Натруджений Дятел не міг стерпіти такої кривди. По¬летів до Півня та й питає:
— Чи то правда, Півнику, що ти так мене перед усіма обмовив?
— Не слухай, Дятле, Сороки. Вона тут на всіх брехні розносила. Ніхто їй не повірив.
— Спасибі за добре слово,— промовив Дятел.
— Хто працює, той щасливий,— відповів Півень.— Хто базіка, той лінивий.
Прилетів Дятел до гаю — щось не чути Сороки. Ка¬жуть, що в неї язик розпух і вона в чагарниках сховалася.
Зелений гай шумів листям, ніби дякував Дятлу за роботу.
У зеленому гаю жив Дятел. Тільки-но сонце встане, привітає землю своїм промінням, він до праці береться. То те дерево огляне з усіх боків, то інше. На третє пере¬летить. І чути на весь гай, як він працює.
— Що ти з досвітку місця не нагрієш? — заскрекотіла Сорока.— Трудівник мені знайшовся!
— Кожному своє,— лагідно відповів Дятел.— Зелений гай оберігаю, щоб землю прикрашав.
— Ой ти ж лишенько,— засміялася Сорока. І полетіла. Яку пташку зустріне, одразу стрекоче:— Чи бачили, чи чули? В нашому гаю Дятел з’явився. З досвітку місця не нагріє. Виходить, ніби гай тут без нього не може обійтися!!
— Ну, ми Дятла знаємо,— заступилися пташки за Дятла.— Весною він нам оселі будував.
— Ти їм новину розкажи, а вони ще й осудять,— заопотіла крилами Сорока й метнулася в село.
У селі на току стріла вона Півня.
— Здоров був, здоров був, Півнику. Як живеш-по-живаєш? А послухай, що я бачила. Грамотій у зеленому гаю віднайшовся. Так вже зазнався, що й добридень нікому не каже. Плеще язиком всяке, довбає дзьобом кору цілий день. Життя від нього немає.
— Іди собі, плескухо,— розгнівався Півень.— Бо за плітки язик розпухне. Прилітав і до нас Дятел, я бачив, як він працює,— сказав Півень і відвернувся від Сороки.
Цілісінький день літала Сорока по всіх усюдах, а надвечір знову прилетіла до гаю. І знову почала скрекотіти Дятлові:
— Скрізь я була, Дятле. Що тільки про тебе не говорять. Кажуть, що ти даремно довбаєш кору. Так усі дерева скоро повсихають. Якщо не віриш, поспитай Півня. Він у дворі так на тебе гнівався…
Натруджений Дятел не міг стерпіти такої кривди. По¬летів до Півня та й питає:
— Чи то правда, Півнику, що ти так мене перед усіма обмовив?
— Не слухай, Дятле, Сороки. Вона тут на всіх брехні розносила. Ніхто їй не повірив.
— Спасибі за добре слово,— промовив Дятел.
— Хто працює, той щасливий,— відповів Півень.— Хто базіка, той лінивий.
Прилетів Дятел до гаю — щось не чути Сороки. Ка¬жуть, що в неї язик розпух і вона в чагарниках сховалася.
Зелений гай шумів листям, ніби дякував Дятлу за роботу.
КРИЛАТІ МАЙСТРИ
Як тільки весна прикрасить ліс білим та рожевим рястом, до нас повертаються ластівки. Тоді над полями й луками, над селами й містами чути їхнє веселе щебетання.
— Трік-трік,— цвірінчить Білошийка.
— Твід-твід,— відповідає їй Чорноспинка.
— Тлюї-тлюї,— щебечуть тихо разом.
Якось, співаючи свою весняну пісеньку, прилетіли ластівки у гарне велике місто. Бачать з високості: по широких дорогах мчать машини, люди поспішають, а неподалік кран з довгою шиєю будинки будує.
— Ой, яке гарне місто! — промовила Білошийка.— Його ж тут не було, поглянь!
— Збудуймо й собі будиночок у цьому такому гарному місті,— каже Чорноспинка.
От вони крильцями будиночок розміряли й чимдуж до річки полетіли — цеглинки робити.
І коли річка довідалась, чого ластівки прилетіли, ласкаво промовила: «Беріть, ну, звичайно ж, беріть мою водицю!»
До пізнього вечора ластівки цеглинки робили. Зроблять — і мерщій несуть, одну до одної складають, та й так коло за колом.
Всяк, хто б не йшов чи не їхав, замилується:
— От роботящі ці маленькі ластівки!
І так щодня працюють ластівочки. Рано-ранесенько встануть — і до річки чи на ставок. Полетять — і зразу за роботу.
А неподалік Чорна Галка дрімала. Позіхнула широко:
— Ото вже роботящі знайшлися!.. Навіть поспати не дадуть. Краще б на сніданок щось принесли.
Ластівки перезирнулися.
— Кумедні,— вела своєї Галка.— Все працюють, працюють…
— Для чого ж тоді жити, коли не працювати! — відказали їй ластівки, одвернулись і полетіли собі, а здивована Галка ще довго спросоння дивилась їм услід.
Як тільки весна прикрасить ліс білим та рожевим рястом, до нас повертаються ластівки. Тоді над полями й луками, над селами й містами чути їхнє веселе щебетання.
— Трік-трік,— цвірінчить Білошийка.
— Твід-твід,— відповідає їй Чорноспинка.
— Тлюї-тлюї,— щебечуть тихо разом.
Якось, співаючи свою весняну пісеньку, прилетіли ластівки у гарне велике місто. Бачать з високості: по широких дорогах мчать машини, люди поспішають, а неподалік кран з довгою шиєю будинки будує.
— Ой, яке гарне місто! — промовила Білошийка.— Його ж тут не було, поглянь!
— Збудуймо й собі будиночок у цьому такому гарному місті,— каже Чорноспинка.
От вони крильцями будиночок розміряли й чимдуж до річки полетіли — цеглинки робити.
І коли річка довідалась, чого ластівки прилетіли, ласкаво промовила: «Беріть, ну, звичайно ж, беріть мою водицю!»
До пізнього вечора ластівки цеглинки робили. Зроблять — і мерщій несуть, одну до одної складають, та й так коло за колом.
Всяк, хто б не йшов чи не їхав, замилується:
— От роботящі ці маленькі ластівки!
І так щодня працюють ластівочки. Рано-ранесенько встануть — і до річки чи на ставок. Полетять — і зразу за роботу.
А неподалік Чорна Галка дрімала. Позіхнула широко:
— Ото вже роботящі знайшлися!.. Навіть поспати не дадуть. Краще б на сніданок щось принесли.
Ластівки перезирнулися.
— Кумедні,— вела своєї Галка.— Все працюють, працюють…
— Для чого ж тоді жити, коли не працювати! — відказали їй ластівки, одвернулись і полетіли собі, а здивована Галка ще довго спросоння дивилась їм услід.
ПЕРВОЦВІТ
У сиву давнину, коли ще не було ані зими, ані снігу, квіти цвіли круглий рік. В полях і садах, у лісах і горах — всюди майоріли вони, вкриваючи землю всіма барвами нашого дивосвіту.
Червоніли маки і троянди, біліли ромашки, айстри і хризантеми, голубіли фіалки, синьо проблискували крізь яру зелень волошки…
Якось із Півночі насунула велика світла хмара, і на землю посипався білий сніг. Спочатку квіти зраділи, побачили, як з неба сіються білі пелюстки. Вони думали-гадали, що то хмара так розквітла і послала на землю свої квіти. Та коли сніг застелив поля і гори, ліси і сади, їм раптом стало холодно. Вони дуже змерзли і не знали, що робити далі. їхні пелюстки почали в’янути, а ніжні стебельця хилитися долі. І надумали квіти покинути землю, сповиту білим снігом, і йти у теплі краї.
— Куди ж ви? — обізвався до них Сніг.— 3 вами так гарно, ви такі пишні і вродливі.
— Холодно нам з тобою,— мовила горда Троянда.
— Мої пелюстки вже в’януть,— сказала ніжна Фіалка.
— Я зовсім промерзла,— зашепотіла Ромашка.
— Ми тут-усі загинемо,— хором гукнули квіти, і рушили у теплі краї. їм важко було йти снігом, і вони частину свого насіння залишили там, де квітли раніше.
Білий Пролісок забарився у лісі і навіть не помітив, куди пішли квіти. Так і залишився він між кущами і по лісових галявах. Сніг помітив його і зрадів:
— Тільки ти мене не залишив. Ти — найкращий з усіх квітів! Твої пелюстки будуть білі-біліі найчистіші у світі!
— Але мені холодно! Хоч би трішки тепла.
Сніг лежав і думав, що йому робити, аби ніжний Пролісок не загинув. Довго лежав Сніг і думав. Цілу зиму. А потім пожалів свого друга і сказав йому:
— Я відступлю трохи на північ, а ти цвіти і не забувай про мене. Нехай твої білі пелюстки встеляють землю, мій вірний брате.
І Сніг відійшов на північ. А коли пригріло сонечко, там, де він проходив, потекли ручаї, задзвеніли струмки. Прийшла на землю весна. Білий пролісок розгорнув свої ніжні пелюстки до проміння сонця.
Насіння, що його залишили квіти на снігу, торкнулося землі, проросло — і навкруги зацвіло знову.
Розплющила очі Фіалка, подивилась синьо навколо і побачила Пролісок, що білів на узліссі:
— Проліску-підсніжнику, хіба ти не замерз?
— Мене Сніг пожалів і відійшов на північ. Він подарував нам весну. Цвіти і не бійся, прикрашай нашу землю.
Розквітла Медунка, Ромашка, Троянда і пишні Айстри. Земля знову вкрилася червоними Маками.
Відтоді квіти знають: коли цвіте Пролісок — первоцвіт весняний, їм нічого боятися снігу. Він іде на північ, а на землю приходить весна. Квітами та травами закосичена.
Забіліє Первоцвіт — і ніхто вже снігу не боїться.
У сиву давнину, коли ще не було ані зими, ані снігу, квіти цвіли круглий рік. В полях і садах, у лісах і горах — всюди майоріли вони, вкриваючи землю всіма барвами нашого дивосвіту.
Червоніли маки і троянди, біліли ромашки, айстри і хризантеми, голубіли фіалки, синьо проблискували крізь яру зелень волошки…
Якось із Півночі насунула велика світла хмара, і на землю посипався білий сніг. Спочатку квіти зраділи, побачили, як з неба сіються білі пелюстки. Вони думали-гадали, що то хмара так розквітла і послала на землю свої квіти. Та коли сніг застелив поля і гори, ліси і сади, їм раптом стало холодно. Вони дуже змерзли і не знали, що робити далі. їхні пелюстки почали в’янути, а ніжні стебельця хилитися долі. І надумали квіти покинути землю, сповиту білим снігом, і йти у теплі краї.
— Куди ж ви? — обізвався до них Сніг.— 3 вами так гарно, ви такі пишні і вродливі.
— Холодно нам з тобою,— мовила горда Троянда.
— Мої пелюстки вже в’януть,— сказала ніжна Фіалка.
— Я зовсім промерзла,— зашепотіла Ромашка.
— Ми тут-усі загинемо,— хором гукнули квіти, і рушили у теплі краї. їм важко було йти снігом, і вони частину свого насіння залишили там, де квітли раніше.
Білий Пролісок забарився у лісі і навіть не помітив, куди пішли квіти. Так і залишився він між кущами і по лісових галявах. Сніг помітив його і зрадів:
— Тільки ти мене не залишив. Ти — найкращий з усіх квітів! Твої пелюстки будуть білі-біліі найчистіші у світі!
— Але мені холодно! Хоч би трішки тепла.
Сніг лежав і думав, що йому робити, аби ніжний Пролісок не загинув. Довго лежав Сніг і думав. Цілу зиму. А потім пожалів свого друга і сказав йому:
— Я відступлю трохи на північ, а ти цвіти і не забувай про мене. Нехай твої білі пелюстки встеляють землю, мій вірний брате.
І Сніг відійшов на північ. А коли пригріло сонечко, там, де він проходив, потекли ручаї, задзвеніли струмки. Прийшла на землю весна. Білий пролісок розгорнув свої ніжні пелюстки до проміння сонця.
Насіння, що його залишили квіти на снігу, торкнулося землі, проросло — і навкруги зацвіло знову.
Розплющила очі Фіалка, подивилась синьо навколо і побачила Пролісок, що білів на узліссі:
— Проліску-підсніжнику, хіба ти не замерз?
— Мене Сніг пожалів і відійшов на північ. Він подарував нам весну. Цвіти і не бійся, прикрашай нашу землю.
Розквітла Медунка, Ромашка, Троянда і пишні Айстри. Земля знову вкрилася червоними Маками.
Відтоді квіти знають: коли цвіте Пролісок — первоцвіт весняний, їм нічого боятися снігу. Він іде на північ, а на землю приходить весна. Квітами та травами закосичена.
Забіліє Первоцвіт — і ніхто вже снігу не боїться.
КУЛЬБАБИНІ КОСИ
У молодому переліску, заколисані весняною тишею ночі, спочивали різні квіти: фіалки і первоцвіти, анемони й купальниці, шафран й воронець, горицвіт та конвалії. І тільки Сон-трава над струмуючим джерельцем вже чепурилась, щоб зустріти новий день.
— Чи спиш, сестрице? — озвався чийсь голос аж із-за джерельця.— Чекаєш сонця? Щаслива з такою вродою. Хотіла б і я, щоб всяк мені кланявся.
— Хто там? — відкрила свої довгі вії Сон-трава.
Десять довгих рук тримали кошика і колючу палицю.
— Ти не лякайся мене,— улесливо промовив той самий голос. Чи не впізнаєш? Я сусіда твоя. Приглянься… Лишень барв твоїх бракує до мого вінка. Я — Кульбаба…
— Хіба ти сама собі не до вподоби?
— Не хочу, щоб сонце на мене було схоже…
— Як смієш так про сонце золотаве? — махнула Сон-трава віями.
— Давай мінятися вінками, поки інші дрімають…
— Хто міняє, той прогадує,— відказала Сон-трава.
Руката квітка оглянулась злодійкувато, смикнула за бузково-фіолетовий віночок Сон-трави і кинула його у свій кошик. Бігцем майнула через перелісок до глибокого яру.
Рясними слізьми вмивалася Сон-трава.
— Що ж тепер про мене подруги подумають? — тужливо мовила.— До танку не запросять. Сміятимуться, що вроди я не зберегла. Ні бджілки, а ні метелики дружити зі мною не будуть… Як жити без друзів…
— Чого тужиш, окрасо переліску? — підлетів до неї Вітер-бігунець. — Скоро ранок у перелісок ступить. Сонечко ясне засвітить…
— Як мені не тужити, не плакати, коли надруга така. Заздрісна сусіда вінок мій забрала.
— Не плач,— заспокоїв Сон-траву Вітерець-бігунець.— Я наздожену ту напасницю. Кошик відберу. Рукату ж настрахаю, аби кривди більш нікому не чинила. Тільки б швидше Місяць прокинувся та дорогу присвітив.
Почув про горе Сон-трави Місяць-молодик, човником до землі нахилився. Перелісок освітив.
— Не сумуй, окрасо переліску,— сказав Вітер-бігунець,— я швидко повернуся.
Довго біг-летів Бігунець за Кульбабою, та не зміг кошика відібрати. Сів над глибоким яром перепочити трішки. Коли вже перед самісень-ким ранком десь із глибини того яру чийсь голос до нього долинув.
— Гей ви, диво-квіти! Мерщій сходьтеся сюди! Царівною тепер для всіх вас буду я!
Бігунець вмить злетів у яругу. Засвистів у голосну сопілку, зашумів невидимими крильми, аж луна яром покотилася.
— Не царівна ти! Ганьба тобі за наругу!
Аж тут всі квіти переліску над яром поставали, разом голосно сказали:
— Ганьба напасниці!
Почула самозваниця, що всі квіти од неї відвернулись, кошика з палицею з рук випустила. Затремтіла й навколішки впала. Бігунець кошика підхопив й нумо Сон-траву втішати.
Три дні й три ночі плакала самотньо Кульбаба. На четвертий посивіла. Коси свої розпустила білі, мов у тумані викупані. Стрілася з Бігунцем, обірвала ті коси й високо над собою їх підкинула.
— Вітре,— мовила ледь чутно.— Я вчинила недобре. Рознеси мої коси по ярах та лісах, по левадах та полях, по перелісках та видолинках… Сон-трава хай простить мені…— та й вмовкла.
З того часу квітує Сон-трава у тінистих лісах, гаях та дібровах. І люблять її люди, і бережуть за красу її.
А Кульбаба зацвітає на галявах, лугах та долинах.
Не бережуть її люди. Травою називають.
Коли ніч у перелісок на спочинок приходить, а Місяць по небу свою отару зірок на випас пустить, Бігунець вернеться у перелісок, стає на чати біля Сон-трави і бачить, як всюди по землі проростають Кульбабині коси з ранньої весни до пізньої осені…
У молодому переліску, заколисані весняною тишею ночі, спочивали різні квіти: фіалки і первоцвіти, анемони й купальниці, шафран й воронець, горицвіт та конвалії. І тільки Сон-трава над струмуючим джерельцем вже чепурилась, щоб зустріти новий день.
— Чи спиш, сестрице? — озвався чийсь голос аж із-за джерельця.— Чекаєш сонця? Щаслива з такою вродою. Хотіла б і я, щоб всяк мені кланявся.
— Хто там? — відкрила свої довгі вії Сон-трава.
Десять довгих рук тримали кошика і колючу палицю.
— Ти не лякайся мене,— улесливо промовив той самий голос. Чи не впізнаєш? Я сусіда твоя. Приглянься… Лишень барв твоїх бракує до мого вінка. Я — Кульбаба…
— Хіба ти сама собі не до вподоби?
— Не хочу, щоб сонце на мене було схоже…
— Як смієш так про сонце золотаве? — махнула Сон-трава віями.
— Давай мінятися вінками, поки інші дрімають…
— Хто міняє, той прогадує,— відказала Сон-трава.
Руката квітка оглянулась злодійкувато, смикнула за бузково-фіолетовий віночок Сон-трави і кинула його у свій кошик. Бігцем майнула через перелісок до глибокого яру.
Рясними слізьми вмивалася Сон-трава.
— Що ж тепер про мене подруги подумають? — тужливо мовила.— До танку не запросять. Сміятимуться, що вроди я не зберегла. Ні бджілки, а ні метелики дружити зі мною не будуть… Як жити без друзів…
— Чого тужиш, окрасо переліску? — підлетів до неї Вітер-бігунець. — Скоро ранок у перелісок ступить. Сонечко ясне засвітить…
— Як мені не тужити, не плакати, коли надруга така. Заздрісна сусіда вінок мій забрала.
— Не плач,— заспокоїв Сон-траву Вітерець-бігунець.— Я наздожену ту напасницю. Кошик відберу. Рукату ж настрахаю, аби кривди більш нікому не чинила. Тільки б швидше Місяць прокинувся та дорогу присвітив.
Почув про горе Сон-трави Місяць-молодик, човником до землі нахилився. Перелісок освітив.
— Не сумуй, окрасо переліску,— сказав Вітер-бігунець,— я швидко повернуся.
Довго біг-летів Бігунець за Кульбабою, та не зміг кошика відібрати. Сів над глибоким яром перепочити трішки. Коли вже перед самісень-ким ранком десь із глибини того яру чийсь голос до нього долинув.
— Гей ви, диво-квіти! Мерщій сходьтеся сюди! Царівною тепер для всіх вас буду я!
Бігунець вмить злетів у яругу. Засвистів у голосну сопілку, зашумів невидимими крильми, аж луна яром покотилася.
— Не царівна ти! Ганьба тобі за наругу!
Аж тут всі квіти переліску над яром поставали, разом голосно сказали:
— Ганьба напасниці!
Почула самозваниця, що всі квіти од неї відвернулись, кошика з палицею з рук випустила. Затремтіла й навколішки впала. Бігунець кошика підхопив й нумо Сон-траву втішати.
Три дні й три ночі плакала самотньо Кульбаба. На четвертий посивіла. Коси свої розпустила білі, мов у тумані викупані. Стрілася з Бігунцем, обірвала ті коси й високо над собою їх підкинула.
— Вітре,— мовила ледь чутно.— Я вчинила недобре. Рознеси мої коси по ярах та лісах, по левадах та полях, по перелісках та видолинках… Сон-трава хай простить мені…— та й вмовкла.
З того часу квітує Сон-трава у тінистих лісах, гаях та дібровах. І люблять її люди, і бережуть за красу її.
А Кульбаба зацвітає на галявах, лугах та долинах.
Не бережуть її люди. Травою називають.
Коли ніч у перелісок на спочинок приходить, а Місяць по небу свою отару зірок на випас пустить, Бігунець вернеться у перелісок, стає на чати біля Сон-трави і бачить, як всюди по землі проростають Кульбабині коси з ранньої весни до пізньої осені…
ВЕСЕЛЧИНІ СТРІЧКИ
Над стрімкою річкою, між високими горами жила Веселка. Вона мала білу, як день, сорочечку, золоті, як сонце, коси, чорні, як ніч, очі.
Веснами у тому краї зацвітав Барвінок. Веселка його поливала з своїх відерець.
— Рости і прикрашай наші гори, Барвінку, щоб вони завжди були свіжими і чарівними,— говорила Веселка, задивившись на його вроду.
— Візьми мої скромні квіти собі на вінок. Заплети у коси свої. За щедру працю твою,— мовив Барвінок.
— Спасибі за дарунок,— відказала Веселка й заплела голубу квітку.
А через ніч з тієї квітки стрічка виросла. Голуба-голуба.
Довга, як найдовша дорога.
Побачили ту стрічку молоді ялинки. Захвилювалися над річкою і мовили до Веселоньки:
— Візьми від нас в дарунок зелену гіллячку та заплети в свої коси. Бо ти і нас водицею напуваєш.
Заплела зелену гілку Веселка у свої коси. А на другу ніч з тієї гілки оксамитова стрічка виросла, довга, як найдовша дорога.
— Тобі буде до лиця моя квітка,— сказав їй Червоний Мак, що з того боку річки цвів.— Візьми в дарунок.
— Красно дякую,— відповіла Веселка й заплела квітку у свої коси. А ще через ніч з тієї квітки стрічка вогняна виросла. Як найдовша дорога.
Побачили, якою красунею стала Веселка, жовті Косиці — свої квіти їй подарували.
— Добра Веселонько, візьми й наші квіти на втіху собі. Ти ж і нас водицею напуваєш. Милуєш завжди…
— Не знаю, як вам і дякувати, всі до мене такі милі та любі…
— Хочемо, щоб ти була найчарівнішою,— почулося з усіх боків. То говорили дерева, квіти, трави. Річка і гори.
Ще через ніч в її косах жовтогаряча стрічка виросла, як найдовша дорога. Стала Веселонька справжньою красунею.
До схід сонця встає, чистою росою вмивається і напуває з своїх відерець квіти, трави, кущі та дерева — радіє, що земля заквітчана і щедра.
Якось побачив старий, беззубий Суховій як справно Веселка квіти та дерева поливає, весь аж здригнувся. Причаївся за великим горбом, око примружив, погане замислив.
— Спопелю ті стрічки, і трави, і квіти, кущі й дерева, аби мені було роздолля… Аби з високих гір до низу міг качатись…
— Ха-ха! — зайшовся німим старечим сміхом.— Моя година прийшла… Кому твоя краса потрібна?
Вже свої пальці, мов гарлюги, до Веселчиних стрічок направив, ось-ось схопить за коси Веселку. Та з верхівок молодих ялинок невидимкою прудко Вітер вистрибнув. Засвистів у сопілку, в невидимі крила загорнув Веселку — поніс понад лісом, понад річкою, у високі гори. Віднайшов там галяву, закосичену квітами, сказав:
— Чекай мене, чарівнице землі і неба! Я швидко вернуся, лише напасника прожену, аби той ніколи-ніколи до нашого краю не вертав. Не сумуй, Веселонько! Візьми мою сопілку, заграй стоголосо, щоб знав беззубий — ми славимо сонце, небо, землю!
Сам до річки полетів. Холодної води на крила набрав, у двобій кинувся з Суховієм.
Беззубий Суховій злякався холодної води — наче крізь землю провалився.
Багато з того часу днів змінилося ночами, а весен — зимами.
Стрімкішими стали гори, повиростали молоді ялини, річки поширшали.
А Веселка так і залишилась чарівницею. Як на землю ступає Весна, тоді Веселка з високої блакиті опускає на землю свої стрічки: червону, оранжеву, жовтогарячу, оксамитову, синю й блакитну — і кожна з них довга, як найдовша дорога. То, коли напуває з золотих відерець рідну землю.
Над стрімкою річкою, між високими горами жила Веселка. Вона мала білу, як день, сорочечку, золоті, як сонце, коси, чорні, як ніч, очі.
Веснами у тому краї зацвітав Барвінок. Веселка його поливала з своїх відерець.
— Рости і прикрашай наші гори, Барвінку, щоб вони завжди були свіжими і чарівними,— говорила Веселка, задивившись на його вроду.
— Візьми мої скромні квіти собі на вінок. Заплети у коси свої. За щедру працю твою,— мовив Барвінок.
— Спасибі за дарунок,— відказала Веселка й заплела голубу квітку.
А через ніч з тієї квітки стрічка виросла. Голуба-голуба.
Довга, як найдовша дорога.
Побачили ту стрічку молоді ялинки. Захвилювалися над річкою і мовили до Веселоньки:
— Візьми від нас в дарунок зелену гіллячку та заплети в свої коси. Бо ти і нас водицею напуваєш.
Заплела зелену гілку Веселка у свої коси. А на другу ніч з тієї гілки оксамитова стрічка виросла, довга, як найдовша дорога.
— Тобі буде до лиця моя квітка,— сказав їй Червоний Мак, що з того боку річки цвів.— Візьми в дарунок.
— Красно дякую,— відповіла Веселка й заплела квітку у свої коси. А ще через ніч з тієї квітки стрічка вогняна виросла. Як найдовша дорога.
Побачили, якою красунею стала Веселка, жовті Косиці — свої квіти їй подарували.
— Добра Веселонько, візьми й наші квіти на втіху собі. Ти ж і нас водицею напуваєш. Милуєш завжди…
— Не знаю, як вам і дякувати, всі до мене такі милі та любі…
— Хочемо, щоб ти була найчарівнішою,— почулося з усіх боків. То говорили дерева, квіти, трави. Річка і гори.
Ще через ніч в її косах жовтогаряча стрічка виросла, як найдовша дорога. Стала Веселонька справжньою красунею.
До схід сонця встає, чистою росою вмивається і напуває з своїх відерець квіти, трави, кущі та дерева — радіє, що земля заквітчана і щедра.
Якось побачив старий, беззубий Суховій як справно Веселка квіти та дерева поливає, весь аж здригнувся. Причаївся за великим горбом, око примружив, погане замислив.
— Спопелю ті стрічки, і трави, і квіти, кущі й дерева, аби мені було роздолля… Аби з високих гір до низу міг качатись…
— Ха-ха! — зайшовся німим старечим сміхом.— Моя година прийшла… Кому твоя краса потрібна?
Вже свої пальці, мов гарлюги, до Веселчиних стрічок направив, ось-ось схопить за коси Веселку. Та з верхівок молодих ялинок невидимкою прудко Вітер вистрибнув. Засвистів у сопілку, в невидимі крила загорнув Веселку — поніс понад лісом, понад річкою, у високі гори. Віднайшов там галяву, закосичену квітами, сказав:
— Чекай мене, чарівнице землі і неба! Я швидко вернуся, лише напасника прожену, аби той ніколи-ніколи до нашого краю не вертав. Не сумуй, Веселонько! Візьми мою сопілку, заграй стоголосо, щоб знав беззубий — ми славимо сонце, небо, землю!
Сам до річки полетів. Холодної води на крила набрав, у двобій кинувся з Суховієм.
Беззубий Суховій злякався холодної води — наче крізь землю провалився.
Багато з того часу днів змінилося ночами, а весен — зимами.
Стрімкішими стали гори, повиростали молоді ялини, річки поширшали.
А Веселка так і залишилась чарівницею. Як на землю ступає Весна, тоді Веселка з високої блакиті опускає на землю свої стрічки: червону, оранжеву, жовтогарячу, оксамитову, синю й блакитну — і кожна з них довга, як найдовша дорога. То, коли напуває з золотих відерець рідну землю.
СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ
Ще крапельки роси на лугових квітах не прокинулися, ще сивий туман над річкою не проголубів, як весняними ранками вставало сонце. Усміхнене, чисте і велике, як великий колобок. І посилало на землю Сонячних Зайчиків — сміливих та веселих вертунів.
Якось Сонячні Зайчики вибігли в сад і замилували-ся — перед ними розквітла, наче розлогий букет, рожева яблунька.
— Яка ж вона гарна! Живий букет,— раділи Сонячні Зайчики.— Але вона щось тихо шепотить? Що вона каже? Про що розмовляє? — запитали у пустотливого Вітерця, який саме пробігав коло них.— Чи не знаєш ти?
— Знаю,— охоче озвався Вітерець.— Рожева яблунька бажає свої квіти умити, аби чепурною стати.
— Ти б їй допоміг,— запропонували Сонячні Зайчики.— Коли сам не можеш, підкажи нам.
— Згода,— відгукнувся Вітерець.— Ось зачекайте, я покличу доброго дідуся, що Мочилом зветься. У нього багато є крапель срібного дощу. Він добрий… Щирий…
Вітерець побіг.
Сонячні Зайчики у квітах яблуньки заховались. Почали пісеньку співати, щоб квіти не сумували.
Аж ось і дідусь Мочило нагодився. Прогуркотів у піднебессі возом, вогненим конем запряженим. А з того воза вмить теплі краплини дощу посіялись.
Радіють люди: «Дощ у травні — врожай славний».
А дощик пройшов, рожеві квіти яблуньки умив, далі помандрував — на діброви і ліси, щоб добре росли. На луки, на поля, щоб скрізь квітнула земля.
Виглянуло з високості ясне Сонечко. Зраділи Сонячні Зайчики. В веселий танок пустилися.
— Глянь, ясне Сонечко, на наші квіти,— стали гукати дружно Сонячні Зайчики.— Дідусь Мочило напоїв їх водицею, а добрий Вітерець невидимим рушником повитирав їх…— і враз змовкли, бо замість пишного, рожевого цвіту побачили на гілках невеличкі оксамитові яблука.
— Як це сталося? — здивувалися Сонячні Зайчики, бо ж не знали вони, що то Сонечко усміхнулося з-поза сивих хмарин, позолотило ті квіти, а із квітів виросли яблука — спочатку маленькі, зелені, а потім — великі й червонобокі.
— Дивіться, дивіться! — весело стрибали Сонячні Зайчики на гілках яблуньки.— Дивіться, які вони гарні! Ми теж їм дарували свої пісні і свій танок…
Ще крапельки роси на лугових квітах не прокинулися, ще сивий туман над річкою не проголубів, як весняними ранками вставало сонце. Усміхнене, чисте і велике, як великий колобок. І посилало на землю Сонячних Зайчиків — сміливих та веселих вертунів.
Якось Сонячні Зайчики вибігли в сад і замилували-ся — перед ними розквітла, наче розлогий букет, рожева яблунька.
— Яка ж вона гарна! Живий букет,— раділи Сонячні Зайчики.— Але вона щось тихо шепотить? Що вона каже? Про що розмовляє? — запитали у пустотливого Вітерця, який саме пробігав коло них.— Чи не знаєш ти?
— Знаю,— охоче озвався Вітерець.— Рожева яблунька бажає свої квіти умити, аби чепурною стати.
— Ти б їй допоміг,— запропонували Сонячні Зайчики.— Коли сам не можеш, підкажи нам.
— Згода,— відгукнувся Вітерець.— Ось зачекайте, я покличу доброго дідуся, що Мочилом зветься. У нього багато є крапель срібного дощу. Він добрий… Щирий…
Вітерець побіг.
Сонячні Зайчики у квітах яблуньки заховались. Почали пісеньку співати, щоб квіти не сумували.
Аж ось і дідусь Мочило нагодився. Прогуркотів у піднебессі возом, вогненим конем запряженим. А з того воза вмить теплі краплини дощу посіялись.
Радіють люди: «Дощ у травні — врожай славний».
А дощик пройшов, рожеві квіти яблуньки умив, далі помандрував — на діброви і ліси, щоб добре росли. На луки, на поля, щоб скрізь квітнула земля.
Виглянуло з високості ясне Сонечко. Зраділи Сонячні Зайчики. В веселий танок пустилися.
— Глянь, ясне Сонечко, на наші квіти,— стали гукати дружно Сонячні Зайчики.— Дідусь Мочило напоїв їх водицею, а добрий Вітерець невидимим рушником повитирав їх…— і враз змовкли, бо замість пишного, рожевого цвіту побачили на гілках невеличкі оксамитові яблука.
— Як це сталося? — здивувалися Сонячні Зайчики, бо ж не знали вони, що то Сонечко усміхнулося з-поза сивих хмарин, позолотило ті квіти, а із квітів виросли яблука — спочатку маленькі, зелені, а потім — великі й червонобокі.
— Дивіться, дивіться! — весело стрибали Сонячні Зайчики на гілках яблуньки.— Дивіться, які вони гарні! Ми теж їм дарували свої пісні і свій танок…
НАМИСТО ДЛЯ МАМИ
За селом, де спочивав натруджений за день великий і дужий вітряк, де край лісу в яру розлігся ставок, обнесений по берегах вільхою, вербами та осокорами, жили будівельники — бобри. Господар з ранку й до вечора майстрував греблю. Господиня біля хати поралася. А малий Добрик батькам за помічника був. Води їм джерельної човником привозив, оселю сторожив, квіти лілій та молодий очерет, що ріс у ставку, доглядав.
— Я дізнався, чому на наших осокорах, вільсі та вербах оксамитові листочки з’явились,— якось сказав малий Добрик батькам. І сам відповів: «Весна до нашого краю прийшла-завітала. Квітами та травами береги ставу заквітчала…»
Батьки раділи за свого Добрика. Слухняним він ріс. Вечорами йому про холодні сині вогнища оповідали, про дужого Водяника,
що з Русалками знається та ковзанки для тих влаштовує, вчили добре човником правити та як греблі-загати надійно майструвати.
— Чому через нашу загату вода струмує? — якось запитав малий у батька.
— Тому, що у ній дірки великі. Треба їх надійно загачувати,— відказав той.
Швидко поплив Добрик до старого осокора, знайшов віття, повернувся з ним і почав приладнувати гіллячку до гіллячки, міцно притопчуючи ніжками, так, як учив батько. Вийшла гребля-загата на славу! Нижче глибокого ставу, де цвіли лілеї, розлився новий — тихий і гладенький.
Що вже радів малий Добрик! Адже сам злагодив ставочок!
Якось восени батьки очерет косили, щоб на зиму припасти, бо зима лиха мала бути. Добрик очеретини громадив, сніпки в’язав та в копицю складав. Коли скінчив роботу, згадав, що у матері ж завтра свято велике — день народження! Замислився: що найприємнішого для неї зробити?
— Матуся квіти любить… Певне, букет лілей їй подарувати… Ось би до Русалки податися. Адже у неї стільки коштовностей… Попрошу для матері.
І Добрик вирушив у дорогу. Вже небо в золоті зорі одяглось, круторогий місяць почав кожуха з темних хмарин одягати, а Добрик плив до найдальшого берега ставу. Придивлявся довкола. Пісню, що матуся навчила, тихенько наспівував, лагідні слова складав…
Батьки давно до хати повернулись. Мати вечерю на стіл подала, а малого все не було.
— Може, Добрик очерет у малому ставку саджає, щоб на нову весну виріс? — запитала мати.— А чи десь не заблудився?
— Піду подивлюся,— відказав батько й вибрався на свого човна.
Довго плив ставом. Лише під ранок розшукав Добрика. Той, стомлений, міцно спав далеко за ставом, обнявши маленький, химерного виду пеньок.
— Добрику,— тихо покликав малого батько.— Ходи сюди…
— Ні… Нізащо не віддам… Це — для матері,— якось дивно, крізь сон, відказав Добрик.
— Що то в тебе? — батько посадив малого до себе.
— Я бачив справжню русалку. Це її дарунок. Вона заманювала мене кудись за собою… Та мені дуже жаль матусі, і я не пішов за нею,— почав тихо розповідати Добрик.— Вона вся з ранкового туману… Ні — вона вся з срібла живого… Сміялася з мене, що я боязлик… Запрошувала в коло до танцю… Обіцяла яскраву-яскраву зірку подарувати, тільки б я ніколи не повертався додому…
— Це тобі наснилось,— відказав батько.
— Ні,— заперечив Добрик.— Ось її дарунок… Намисто для матері. Подивись — воно геть усе в золотих зірочках.
— Це звичайнісінький вербовий пеньок,— лагідно відказав батько.
— А ці зірочки?
— То — світлячки, що живуть у ньому.
— Тоді я подарую їх матері…
— Вона буде рада… Буде дуже щаслива, коли ти до неї завжди-завжди будеш уважний. То — найпрекрасніший дарунок матері.
І разом зайшли до хати.
За селом, де спочивав натруджений за день великий і дужий вітряк, де край лісу в яру розлігся ставок, обнесений по берегах вільхою, вербами та осокорами, жили будівельники — бобри. Господар з ранку й до вечора майстрував греблю. Господиня біля хати поралася. А малий Добрик батькам за помічника був. Води їм джерельної човником привозив, оселю сторожив, квіти лілій та молодий очерет, що ріс у ставку, доглядав.
— Я дізнався, чому на наших осокорах, вільсі та вербах оксамитові листочки з’явились,— якось сказав малий Добрик батькам. І сам відповів: «Весна до нашого краю прийшла-завітала. Квітами та травами береги ставу заквітчала…»
Батьки раділи за свого Добрика. Слухняним він ріс. Вечорами йому про холодні сині вогнища оповідали, про дужого Водяника,
що з Русалками знається та ковзанки для тих влаштовує, вчили добре човником правити та як греблі-загати надійно майструвати.
— Чому через нашу загату вода струмує? — якось запитав малий у батька.
— Тому, що у ній дірки великі. Треба їх надійно загачувати,— відказав той.
Швидко поплив Добрик до старого осокора, знайшов віття, повернувся з ним і почав приладнувати гіллячку до гіллячки, міцно притопчуючи ніжками, так, як учив батько. Вийшла гребля-загата на славу! Нижче глибокого ставу, де цвіли лілеї, розлився новий — тихий і гладенький.
Що вже радів малий Добрик! Адже сам злагодив ставочок!
Якось восени батьки очерет косили, щоб на зиму припасти, бо зима лиха мала бути. Добрик очеретини громадив, сніпки в’язав та в копицю складав. Коли скінчив роботу, згадав, що у матері ж завтра свято велике — день народження! Замислився: що найприємнішого для неї зробити?
— Матуся квіти любить… Певне, букет лілей їй подарувати… Ось би до Русалки податися. Адже у неї стільки коштовностей… Попрошу для матері.
І Добрик вирушив у дорогу. Вже небо в золоті зорі одяглось, круторогий місяць почав кожуха з темних хмарин одягати, а Добрик плив до найдальшого берега ставу. Придивлявся довкола. Пісню, що матуся навчила, тихенько наспівував, лагідні слова складав…
Батьки давно до хати повернулись. Мати вечерю на стіл подала, а малого все не було.
— Може, Добрик очерет у малому ставку саджає, щоб на нову весну виріс? — запитала мати.— А чи десь не заблудився?
— Піду подивлюся,— відказав батько й вибрався на свого човна.
Довго плив ставом. Лише під ранок розшукав Добрика. Той, стомлений, міцно спав далеко за ставом, обнявши маленький, химерного виду пеньок.
— Добрику,— тихо покликав малого батько.— Ходи сюди…
— Ні… Нізащо не віддам… Це — для матері,— якось дивно, крізь сон, відказав Добрик.
— Що то в тебе? — батько посадив малого до себе.
— Я бачив справжню русалку. Це її дарунок. Вона заманювала мене кудись за собою… Та мені дуже жаль матусі, і я не пішов за нею,— почав тихо розповідати Добрик.— Вона вся з ранкового туману… Ні — вона вся з срібла живого… Сміялася з мене, що я боязлик… Запрошувала в коло до танцю… Обіцяла яскраву-яскраву зірку подарувати, тільки б я ніколи не повертався додому…
— Це тобі наснилось,— відказав батько.
— Ні,— заперечив Добрик.— Ось її дарунок… Намисто для матері. Подивись — воно геть усе в золотих зірочках.
— Це звичайнісінький вербовий пеньок,— лагідно відказав батько.
— А ці зірочки?
— То — світлячки, що живуть у ньому.
— Тоді я подарую їх матері…
— Вона буде рада… Буде дуже щаслива, коли ти до неї завжди-завжди будеш уважний. То — найпрекрасніший дарунок матері.
І разом зайшли до хати.
ГАРБУЗ-ХВАЛЬКО
Біля тину на городі жив Гарбуз. Круглоголовий, мов м’яч. Ноги мав довгі, руки ще довші, на голові чубчик коротенький. Якось проснувся він уранці з-під росяної пелени туману, що на ніч нею вкрився, та мовив до Сонця.
— Позолоти мене. Ми з тобою наче родичі: я круглий, ти кругле. Ти по небу ходиш, я по землі…
Позолотило сонце голову гарбузову.
Глянув той у росяне люстерко — заспівав з радощів:
Біля тину на городі жив Гарбуз. Круглоголовий, мов м’яч. Ноги мав довгі, руки ще довші, на голові чубчик коротенький. Якось проснувся він уранці з-під росяної пелени туману, що на ніч нею вкрився, та мовив до Сонця.
— Позолоти мене. Ми з тобою наче родичі: я круглий, ти кругле. Ти по небу ходиш, я по землі…
Позолотило сонце голову гарбузову.
Глянув той у росяне люстерко — заспівав з радощів:
Я Гарбуз не простий, я Гарбуз золотий.
Я живу — не тужу, я із Сонцем дружу!
Я живу — не тужу, я із Сонцем дружу!
Викотився Гарбуз з-під тину на грядки, вдруге свою пісню заспівав. Дивиться — там огірки в рядок поставали й наче посміхаються з нього.
— Чи не чули мою пісню? — запитав гордовито Гарбуз.— Живенько мені стежку давайте. Сонце я мушу перегнати до вечора. Аби найдужчим у світі стати. Ось тин перелізу, а там…
Захвилювалися огірки-зеленці.
— Дивись, тина поламаєш, та боки свої намнеш.
Не послухався гарбузисько. На тин забрався. Лоба наморщив, чубчика причесав, хвоста бубликом закрутив та й почав по тину пританцьовувати.
В цей час теплий дощ почав сіятися.
Зраділи дощикові огірки.
Тільки Гарбузові не до втіхи.
— Чого радієте? Дощеві? Чи, може, насміхаєтеся з мене?
Розклав свої лопухи й почав дощові краплини збирати.
— Весь дощ вип’ю сам! Нікому й краплини не дам!
П’є Гарбуз і ніяк напитися не може. На діжу став схожим головань.
— Егей, Сонце! Ви, огірки-зеленці, всі дивіться на мене. Перестав сіятися теплий дощ. З-за хмарини усміхнене Сонце виглянуло.
Гарбуз тим часом розхитав тин — той, аж поскрипує.
— Дивіться, та вчіться так гопака танцювати,— сказав Гарбуз й підстрибнув, ковзнувся та полетів до землі.
Сонце з високості нахилилося. Огірки-зеленці зі сміху по грядках почали качатися.
Гарбуз добру ґулю на своєму лобі набив, соромно йому стало, й голову свою у лопухи заховав…
— Чи не чули мою пісню? — запитав гордовито Гарбуз.— Живенько мені стежку давайте. Сонце я мушу перегнати до вечора. Аби найдужчим у світі стати. Ось тин перелізу, а там…
Захвилювалися огірки-зеленці.
— Дивись, тина поламаєш, та боки свої намнеш.
Не послухався гарбузисько. На тин забрався. Лоба наморщив, чубчика причесав, хвоста бубликом закрутив та й почав по тину пританцьовувати.
В цей час теплий дощ почав сіятися.
Зраділи дощикові огірки.
Тільки Гарбузові не до втіхи.
— Чого радієте? Дощеві? Чи, може, насміхаєтеся з мене?
Розклав свої лопухи й почав дощові краплини збирати.
— Весь дощ вип’ю сам! Нікому й краплини не дам!
П’є Гарбуз і ніяк напитися не може. На діжу став схожим головань.
— Егей, Сонце! Ви, огірки-зеленці, всі дивіться на мене. Перестав сіятися теплий дощ. З-за хмарини усміхнене Сонце виглянуло.
Гарбуз тим часом розхитав тин — той, аж поскрипує.
— Дивіться, та вчіться так гопака танцювати,— сказав Гарбуз й підстрибнув, ковзнувся та полетів до землі.
Сонце з високості нахилилося. Огірки-зеленці зі сміху по грядках почали качатися.
Гарбуз добру ґулю на своєму лобі набив, соромно йому стало, й голову свою у лопухи заховав…
СІРИЙ М’ЯЧИК
Цівочки літнього дощу, тихо мов маленькими гвіздками, прибивали дорожній пил, вмивали рясне листя трав і дерев, що мрійно шелестіли по лісосмузі.
Саме тоді, з рудої шпаківні, яку чиїсь добрі руки прилаштували до розлогої вишні, на дорогу злетіли, мов упали двома камінчиками, сіренькі горобчики. Менший, охайний, спритний, досхочу викупавшись у вогкій пилюці, віднайшов поживу, меткими підскоками наблизився до поважного, надженджуре-ного, показавши ту поживу, наче навмисне подратувавши, сам проковтнув.
Надженджурений, як з’ясувалось, доводився спритному горобчикові синком, і собою дуже нагадував сіренького м’ячика. Він пострибував обережно, хилився то в один, то в другий бік, розправляючи пір’я і кволі крильцята, водночас намагався не відставати від свого родича.
Спритний горобчик весело підскакував попереду, голосно цвірінчав — чи втішав малого, аби той набирався хоробрості:
«Мужнішай, сину. Для тебе велике свято — свято першого вильоту з рідного гнізда. У мене ж радість і журба. Радість — що злетиш у світ широкий… Жура, що ти вже будеш не у батьківському домі…»
Спритний знову віднайшов поживу. Як і першого разу, показавши ту знахідку малому, проковтнув, і зацвірінчав.
Тут сталося непередбачене. До двох горобчиків з розлогої вишні прудко підлетіли ще три сірих м’ячики, за ними — ще два. Гуртом взяли у коло надженджуреного і зчинили такий голосний лемент, що той спочатку присів на свого куцого хвостика й завертів у боки голівкою, ніби запевняючи родичів:
«Не хвилюйтеся так. Я разом з вами подолаю страх і піднімусь на власних крилах у голубу блакить. Я не затьмарю свята першого вильоту. Ось гляньте…»
Він, силкуючись, зіперся на крихітні лапки, розправив крила, голосно цвірінькнув, злетів над оксамитовим споришем.
Неподалік весело підстрибував спритний горобчик.
Сірий м’ячик перелетів дорогу, примостився на галузку жовтогарячого копитняка, переможно дивився у високу блакить.
Гурт родичів всівся пообіч малого. Лише якусь хвилину разом спочивали, а потім дружньо загомоніли. Сірий м’ячик, набравшись мужності, під щиру пісню розкрив на весь помах свої крила, першим злетів…
«Ти — бранець неба!» — линуло на всю лісосмугу.
З неба посміхалося велике, ясне літнє сонце.
Цівочки літнього дощу, тихо мов маленькими гвіздками, прибивали дорожній пил, вмивали рясне листя трав і дерев, що мрійно шелестіли по лісосмузі.
Саме тоді, з рудої шпаківні, яку чиїсь добрі руки прилаштували до розлогої вишні, на дорогу злетіли, мов упали двома камінчиками, сіренькі горобчики. Менший, охайний, спритний, досхочу викупавшись у вогкій пилюці, віднайшов поживу, меткими підскоками наблизився до поважного, надженджуре-ного, показавши ту поживу, наче навмисне подратувавши, сам проковтнув.
Надженджурений, як з’ясувалось, доводився спритному горобчикові синком, і собою дуже нагадував сіренького м’ячика. Він пострибував обережно, хилився то в один, то в другий бік, розправляючи пір’я і кволі крильцята, водночас намагався не відставати від свого родича.
Спритний горобчик весело підскакував попереду, голосно цвірінчав — чи втішав малого, аби той набирався хоробрості:
«Мужнішай, сину. Для тебе велике свято — свято першого вильоту з рідного гнізда. У мене ж радість і журба. Радість — що злетиш у світ широкий… Жура, що ти вже будеш не у батьківському домі…»
Спритний знову віднайшов поживу. Як і першого разу, показавши ту знахідку малому, проковтнув, і зацвірінчав.
Тут сталося непередбачене. До двох горобчиків з розлогої вишні прудко підлетіли ще три сірих м’ячики, за ними — ще два. Гуртом взяли у коло надженджуреного і зчинили такий голосний лемент, що той спочатку присів на свого куцого хвостика й завертів у боки голівкою, ніби запевняючи родичів:
«Не хвилюйтеся так. Я разом з вами подолаю страх і піднімусь на власних крилах у голубу блакить. Я не затьмарю свята першого вильоту. Ось гляньте…»
Він, силкуючись, зіперся на крихітні лапки, розправив крила, голосно цвірінькнув, злетів над оксамитовим споришем.
Неподалік весело підстрибував спритний горобчик.
Сірий м’ячик перелетів дорогу, примостився на галузку жовтогарячого копитняка, переможно дивився у високу блакить.
Гурт родичів всівся пообіч малого. Лише якусь хвилину разом спочивали, а потім дружньо загомоніли. Сірий м’ячик, набравшись мужності, під щиру пісню розкрив на весь помах свої крила, першим злетів…
«Ти — бранець неба!» — линуло на всю лісосмугу.
З неба посміхалося велике, ясне літнє сонце.
ЧАЇНИЙ ТАНОК
Над Чорним морем другий день ліниво тяглися довгими бородами чудовиська темносірих хмар. Вони, мов циганські валки возів, котилися з заходу на схід, і неквапно тягли за собою невидиме решето, з якого сіявся на море, берег і неподалекии ліс рясний, холодний дощ. Вітер, що зночі дрімав у буйнолисті, прокинувся, як тільки зі сходу блиснула гостра, мов лезо ножа, сліпучо-жовта блискавка. Розтривожений прозорими кульками дощу, розправив дужі крила і в безстрашші кинувся на двобій з химерою хмар. Він без жалю шматував їх, спускався на берег моря, гойдався на кудлатих хвилях, мов у колисці маля, і знову злітав у піднебесся.
На своєму шляху вітер стрічав бентежних чорноголових чайок і, здавалося, сердився, що ті горді птиці, шугаючи у високості, ніби змагалися з ним — владикою простору між морем та хмарами.
Там, де химеру хмар розтяла навпіл блискавка, заграли далекі промені сонця. Берег моря і саме море змінилися. Хвилі, мов танцюючі гори й горбки з рудуватими гривами, почали вбиратися в оксамит літніх трав.
— Глянь, сину, яке дивне це море, коли воно хвилюється… Які неспокійні красуні-чаєчки,— сказала мати Андрійкові, коли вони разом вийшли з кімнати на просторий балкон.
— Як пшеничний лан за нашим селом,— відказав хлопчик, спостерігаючи за безконечним рухом гребінців великих і малих хвиль, що безупину неслися й тулились до берега, обціловували пісок і вертали назад у рідну стихію.
Тепер чайки все ближче й ближче почали підлітати до балкону й неголосно кигикали, робили коло за колом, аж поки поверхом вище хтось із відпочиваючих не кинув чепурницям крихти хліба.
— Я намалюю їх,— зачудований картиною сказав Андрійко.
— Намалюй,— погодилась мати.— То буде добра пам’ять про літо, про море.
Андрійко не хотів відкладати свій намір на завтра. Він повернувся до кімнати, взяв аркуш цупкого паперу, фарби з пензлем і присів навколішки на балконі.
— Мамо, мамо,— чайки зовсім не бояться мене! — вигукнув хлопчик і почав пензликом водити по аркушеві паперу.
Поверхом вище знову хтось кинув кілька дрібних шматочків хліба. Одна з чайок, спритно впіймавши крихітку, зробила над балконом крутий віраж і заховалась за рогом високого будинку.
Андрійко почав малювати чаїний танок. Спочатку довгасті дзьоби, потім чорні голівки, ясно-сірі крила і, мов віяла, білі хвости.
— А які у них лапки?
Чайки ніби вловили зацікавленість хлопчика, облетіли коло над балконом.
Шелестіння крил зливалося з шумом прибою… Андрійко захоплено дивився на гордих, красивих птахів, що не боялись ні сірих важких хвиль, ні дужого вітру.
Хлопчик не знав, як кликати чайок. Тому мовчки здіймав над головою руки, запрошуючи птахів літати поруч. А ті наче раділи такому запрошенню — вертали назад і дарували йому свій танок.
— Які ж вони спритні,— Андрійко раптом наче завмер: чайка, що зависла над його головою, була без однієї лапки.
— Мамо! Вона без однієї лапки…— протяг боляче хлопчик.
— Тобі здалося, сину,— відказала мати, що теж; спостерігала з сином за пташиним танком, і його поступовим відображенням на білому папері.
— Як же їй без лапки? Як… Чаєчко, чаєчко,— покликав Андрійко тихо.— Певне, тобі боляче? Скажи мені… Скажи… Коли б я був лікарем — допоміг би тобі, мила чаєчко…
І горда птиця мовби справді почула…
Хлопчик затаїв дихання.
Море з сердитого й розгойданого стало тихим, привітним. Вітер, здавалось, востаннє викупав свої крила і знову ліг на спочинок.
Андрійко вийшов на берег моря. Скільки не вдивлявся у безмежний простір, але чайки з однією лапкою більше не бачив.
Він повернувся до кімнати, сів за малюнок. Взяв у руки пензлик, трішки поправив єдину червону лапку чайки. Задумався.
— Як же вона тепер буде? Чи не боляче їй?
Мати підійшла до сина й тихенько торкнула за плече. По Андрійковій щоці скотилась гаряча сльозинка. Вона котилась по розчервонілому обличчю і впала на малюнок саме там, де не було другої лапки у гордої птахи…
— Може її хижа риба ловила, та не зловила? А може заснула чаєчка на холодній крижині… Чи з човна якийсь нерозумний рибалка вдарив веслом…
Андрійко підпер щоку долонями.
— Якби впіймати ту чаєчку… Знайти доброго лікаря, щоб лапку-протеза змайстрував. Такого, як у дядька Антона, що з війни без ноги повернувся…
А за вікном смарагдові хвилі моря обціловували золотий пісок берега, і в своєму невтомному танку коло за колом літали великі чорноголові чайки.
Над Чорним морем другий день ліниво тяглися довгими бородами чудовиська темносірих хмар. Вони, мов циганські валки возів, котилися з заходу на схід, і неквапно тягли за собою невидиме решето, з якого сіявся на море, берег і неподалекии ліс рясний, холодний дощ. Вітер, що зночі дрімав у буйнолисті, прокинувся, як тільки зі сходу блиснула гостра, мов лезо ножа, сліпучо-жовта блискавка. Розтривожений прозорими кульками дощу, розправив дужі крила і в безстрашші кинувся на двобій з химерою хмар. Він без жалю шматував їх, спускався на берег моря, гойдався на кудлатих хвилях, мов у колисці маля, і знову злітав у піднебесся.
На своєму шляху вітер стрічав бентежних чорноголових чайок і, здавалося, сердився, що ті горді птиці, шугаючи у високості, ніби змагалися з ним — владикою простору між морем та хмарами.
Там, де химеру хмар розтяла навпіл блискавка, заграли далекі промені сонця. Берег моря і саме море змінилися. Хвилі, мов танцюючі гори й горбки з рудуватими гривами, почали вбиратися в оксамит літніх трав.
— Глянь, сину, яке дивне це море, коли воно хвилюється… Які неспокійні красуні-чаєчки,— сказала мати Андрійкові, коли вони разом вийшли з кімнати на просторий балкон.
— Як пшеничний лан за нашим селом,— відказав хлопчик, спостерігаючи за безконечним рухом гребінців великих і малих хвиль, що безупину неслися й тулились до берега, обціловували пісок і вертали назад у рідну стихію.
Тепер чайки все ближче й ближче почали підлітати до балкону й неголосно кигикали, робили коло за колом, аж поки поверхом вище хтось із відпочиваючих не кинув чепурницям крихти хліба.
— Я намалюю їх,— зачудований картиною сказав Андрійко.
— Намалюй,— погодилась мати.— То буде добра пам’ять про літо, про море.
Андрійко не хотів відкладати свій намір на завтра. Він повернувся до кімнати, взяв аркуш цупкого паперу, фарби з пензлем і присів навколішки на балконі.
— Мамо, мамо,— чайки зовсім не бояться мене! — вигукнув хлопчик і почав пензликом водити по аркушеві паперу.
Поверхом вище знову хтось кинув кілька дрібних шматочків хліба. Одна з чайок, спритно впіймавши крихітку, зробила над балконом крутий віраж і заховалась за рогом високого будинку.
Андрійко почав малювати чаїний танок. Спочатку довгасті дзьоби, потім чорні голівки, ясно-сірі крила і, мов віяла, білі хвости.
— А які у них лапки?
Чайки ніби вловили зацікавленість хлопчика, облетіли коло над балконом.
Шелестіння крил зливалося з шумом прибою… Андрійко захоплено дивився на гордих, красивих птахів, що не боялись ні сірих важких хвиль, ні дужого вітру.
Хлопчик не знав, як кликати чайок. Тому мовчки здіймав над головою руки, запрошуючи птахів літати поруч. А ті наче раділи такому запрошенню — вертали назад і дарували йому свій танок.
— Які ж вони спритні,— Андрійко раптом наче завмер: чайка, що зависла над його головою, була без однієї лапки.
— Мамо! Вона без однієї лапки…— протяг боляче хлопчик.
— Тобі здалося, сину,— відказала мати, що теж; спостерігала з сином за пташиним танком, і його поступовим відображенням на білому папері.
— Як же їй без лапки? Як… Чаєчко, чаєчко,— покликав Андрійко тихо.— Певне, тобі боляче? Скажи мені… Скажи… Коли б я був лікарем — допоміг би тобі, мила чаєчко…
І горда птиця мовби справді почула…
Хлопчик затаїв дихання.
Море з сердитого й розгойданого стало тихим, привітним. Вітер, здавалось, востаннє викупав свої крила і знову ліг на спочинок.
Андрійко вийшов на берег моря. Скільки не вдивлявся у безмежний простір, але чайки з однією лапкою більше не бачив.
Він повернувся до кімнати, сів за малюнок. Взяв у руки пензлик, трішки поправив єдину червону лапку чайки. Задумався.
— Як же вона тепер буде? Чи не боляче їй?
Мати підійшла до сина й тихенько торкнула за плече. По Андрійковій щоці скотилась гаряча сльозинка. Вона котилась по розчервонілому обличчю і впала на малюнок саме там, де не було другої лапки у гордої птахи…
— Може її хижа риба ловила, та не зловила? А може заснула чаєчка на холодній крижині… Чи з човна якийсь нерозумний рибалка вдарив веслом…
Андрійко підпер щоку долонями.
— Якби впіймати ту чаєчку… Знайти доброго лікаря, щоб лапку-протеза змайстрував. Такого, як у дядька Антона, що з війни без ноги повернувся…
А за вікном смарагдові хвилі моря обціловували золотий пісок берега, і в своєму невтомному танку коло за колом літали великі чорноголові чайки.
ПЛАВАЮЧІ ПАРАСОЛЬКИ
В тиху затоку моря, де біля пристані на морських хвилях гойдалися великі білі човни, зі сходом сонця припливла медуза. Вона — жителька моря — була дуже схожа на парасолю. У своїй ніжно-блакитній сорочці, ніби хизувалася, плаваючи вздовж причалу та білих човнів. Насправді ж медуза обдивлялась довкола — чи буде спокійне тут море, чи буде теплою вода, чи буде вдосталь місця для. її сімейства.
Ніжно-блакитна медуза купала свою сорочку у чистій прозорій воді, раділа ясному ранкові, усміхненому сонцю, теплій воді. Накупавшись досхочу, раптом зникла, як вранішній туман.
Тільки в полудневу спеку ніжно-блакитна медуза знову з’явилась біля пристані. Тепер вона була не одна. Навколо неї ніби кружляли в таночку десяток крихітних прозорих парасольок. Вони були схожі на маленькі тарілочки, які лягали на боки, перевертались горілиць, стиха між собою перемовлялися:
— Як добре, коли гарна погода.
— Як добре, коли лагідно гріє сонце.
— Як добре — всюди спокій, блакитне море, світлий день.
Маленькі парасольки під знайому їм мелодію припливу блакитно-бірюзових хвиль пливли в один бік по колу, потім в другий, лягали на бік, перевертались горілиць, знову збирались до гурту, ніби кланялись ніжно-блакитній медузі. Там, де вели свій хоровод маленькі парасольки, вода ставала чистішою, прозорішою.
— Погляньте, мої маленькі трудівниці,— говорила ніжно-блакитна медуза,— ваш танок — то ваша праця, то кришталево чиста вода нашого моря. Ми — санітари моря. А море — наша домівка, щоб наша домівка завжди чистою та охайною була, ми повинні трудитися. Наша праця — наша радість…
Вечір супив волохаті брови. За високі гори почало ховатися сонце.
Маленькі парасольки з ніжно-блакитною припливли ближче до берега, аби і там вода була кришталевою.
Коли до них з протилежного боку причалу припливла дивна парасоля.
Вона була меншою за ніжно-блакитну, вся брудна, наче викупана у темній фарбі, втомлена.
— Сусіди,— сказала стиха.— Горе у нас. Наша домівка темною стала. Не в змозі самі справитись з рудою та язикатою химерою, що насунулась хтозна звідкіля… Вона неприємна… Несе нам горе…
Маленькі парасольки натомились за день, та коли вчули про біду сусідів, разом з ніжно-блакитною дружно кинулись на допомогу.
Довго пливли маленькі парасольки, але поки не побачили, як біля великого каменю у чорній кіптяві морської води ледь живі вовтузилися такі ж маленькі парасольки, тільки всі темні та брудні.
— Ставаймо колом,— розпорядилась ніжно-блакитна медуза,— нумо всі воду хлюпати, хвилі розгойдувати, аби зникла та язиката химера.
Дружно взялися всі до роботи: блакитні тарілочки й ті, що темні та брудні.
Всю ніч розхитували хвилі, хлюпали на всі боки морську воду.
Як сонце знову позолотило пристань та білі човни, дивна парасоля та її сімейство стали прозорими парасольками.
Відтоді ніжно-блакитна парасоля зі своєю малечею навідується до сусідів.
Разом влаштовують свята чистої води.
В тиху затоку моря, де біля пристані на морських хвилях гойдалися великі білі човни, зі сходом сонця припливла медуза. Вона — жителька моря — була дуже схожа на парасолю. У своїй ніжно-блакитній сорочці, ніби хизувалася, плаваючи вздовж причалу та білих човнів. Насправді ж медуза обдивлялась довкола — чи буде спокійне тут море, чи буде теплою вода, чи буде вдосталь місця для. її сімейства.
Ніжно-блакитна медуза купала свою сорочку у чистій прозорій воді, раділа ясному ранкові, усміхненому сонцю, теплій воді. Накупавшись досхочу, раптом зникла, як вранішній туман.
Тільки в полудневу спеку ніжно-блакитна медуза знову з’явилась біля пристані. Тепер вона була не одна. Навколо неї ніби кружляли в таночку десяток крихітних прозорих парасольок. Вони були схожі на маленькі тарілочки, які лягали на боки, перевертались горілиць, стиха між собою перемовлялися:
— Як добре, коли гарна погода.
— Як добре, коли лагідно гріє сонце.
— Як добре — всюди спокій, блакитне море, світлий день.
Маленькі парасольки під знайому їм мелодію припливу блакитно-бірюзових хвиль пливли в один бік по колу, потім в другий, лягали на бік, перевертались горілиць, знову збирались до гурту, ніби кланялись ніжно-блакитній медузі. Там, де вели свій хоровод маленькі парасольки, вода ставала чистішою, прозорішою.
— Погляньте, мої маленькі трудівниці,— говорила ніжно-блакитна медуза,— ваш танок — то ваша праця, то кришталево чиста вода нашого моря. Ми — санітари моря. А море — наша домівка, щоб наша домівка завжди чистою та охайною була, ми повинні трудитися. Наша праця — наша радість…
Вечір супив волохаті брови. За високі гори почало ховатися сонце.
Маленькі парасольки з ніжно-блакитною припливли ближче до берега, аби і там вода була кришталевою.
Коли до них з протилежного боку причалу припливла дивна парасоля.
Вона була меншою за ніжно-блакитну, вся брудна, наче викупана у темній фарбі, втомлена.
— Сусіди,— сказала стиха.— Горе у нас. Наша домівка темною стала. Не в змозі самі справитись з рудою та язикатою химерою, що насунулась хтозна звідкіля… Вона неприємна… Несе нам горе…
Маленькі парасольки натомились за день, та коли вчули про біду сусідів, разом з ніжно-блакитною дружно кинулись на допомогу.
Довго пливли маленькі парасольки, але поки не побачили, як біля великого каменю у чорній кіптяві морської води ледь живі вовтузилися такі ж маленькі парасольки, тільки всі темні та брудні.
— Ставаймо колом,— розпорядилась ніжно-блакитна медуза,— нумо всі воду хлюпати, хвилі розгойдувати, аби зникла та язиката химера.
Дружно взялися всі до роботи: блакитні тарілочки й ті, що темні та брудні.
Всю ніч розхитували хвилі, хлюпали на всі боки морську воду.
Як сонце знову позолотило пристань та білі човни, дивна парасоля та її сімейство стали прозорими парасольками.
Відтоді ніжно-блакитна парасоля зі своєю малечею навідується до сусідів.
Разом влаштовують свята чистої води.
МАЛЮНОК НА СНІГУ
Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного.
Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів.
— Чого він гнівається? — подумав Веприк.
Глянув вгору: звідтіль колючий сніг сиплеться. І такий густий, що у лісі враз темно і лячно стало. Хтось гілки почав ламати й кидати на землю, на потік.
Злякався Веприк. Стрибнув через колоду. Аж під горою опинився. Хотів заплакати. Та згадав, як мати повчала:
— Ти, Веприку, коли заблукаєш далеко, і не зможеш до домівки своєї повернути, заспокойся спершу. Тоді на дерева поглянь. Там мох росте. З якого боку його більше виросло, де гілля на деревах густіше,— у той бік і стежка додому стелиться…
— Тільки де ж тут дерева? — замислився Веприк.— Тут крутобока гора. А оті кущики? — підійшов до розлогої ліщини. Обдивився навколо. Самотньо Веприку. Знову пригадав, як мати вчила:
— Будь завжди сміливим! Не бійся перешкоди перед собою…
— А я не боюся,— підбадьорував сам себе.
Раптом Веприку здалося, що на нього дивляться великі, круглі жовті очі.
— Хіба може бути два місяці на небі? Чи, може, то страховисько таке? Але ж всюди білий день.
Приглянувся Веприк.
Почав тонку й довгу гілку з ліщини виламувати, а страховисько само злякалось, вдарило крильми — тільки й бачив його Веприк.
— То була справжня сова,— здогадався Веприк і заходився з довгої гілки коротенькі палички робити.
Тим часом вітер вщух і сніг таким іскристим став!
— А що,— стрепенувся Веприк,— коли я себе ось цими паличками намалюю. Мати втішиться, коли зустріне мій малюнок…
Взяв дві палички, трикутника з них на чистому снігу зробив. Потім до них чотирикутник приладнав. Від чотирикутника вниз палички приклав — ніби ніжки й хвостик вийшли. А ще коли біля трикутника навкіс одну паличку поклав — справжнє вушко випнулось.
— Хіба я такий сумний?
Обійшов навколо малюнка. І почав ніжки з паличок у другий бік перекладати. Так їх розмістив, що на справжні хвостик та вушко схожими стали. Радісно стало Веприкові. Оглянувся довкола. Неподалік великі дерева запримітив. І відкіль більше мох зеленіє, та гілля рясніше — вибрав стежку й, підстрибуючи, радо помчався до рідної домівки — могутнього буку…
А малюнок усміхненого Веприка так і залишився під кущем ліщини, щоб тій не було сумно холодну зиму зимувати…
Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного.
Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів.
— Чого він гнівається? — подумав Веприк.
Глянув вгору: звідтіль колючий сніг сиплеться. І такий густий, що у лісі враз темно і лячно стало. Хтось гілки почав ламати й кидати на землю, на потік.
Злякався Веприк. Стрибнув через колоду. Аж під горою опинився. Хотів заплакати. Та згадав, як мати повчала:
— Ти, Веприку, коли заблукаєш далеко, і не зможеш до домівки своєї повернути, заспокойся спершу. Тоді на дерева поглянь. Там мох росте. З якого боку його більше виросло, де гілля на деревах густіше,— у той бік і стежка додому стелиться…
— Тільки де ж тут дерева? — замислився Веприк.— Тут крутобока гора. А оті кущики? — підійшов до розлогої ліщини. Обдивився навколо. Самотньо Веприку. Знову пригадав, як мати вчила:
— Будь завжди сміливим! Не бійся перешкоди перед собою…
— А я не боюся,— підбадьорував сам себе.
Раптом Веприку здалося, що на нього дивляться великі, круглі жовті очі.
— Хіба може бути два місяці на небі? Чи, може, то страховисько таке? Але ж всюди білий день.
Приглянувся Веприк.
Почав тонку й довгу гілку з ліщини виламувати, а страховисько само злякалось, вдарило крильми — тільки й бачив його Веприк.
— То була справжня сова,— здогадався Веприк і заходився з довгої гілки коротенькі палички робити.
Тим часом вітер вщух і сніг таким іскристим став!
— А що,— стрепенувся Веприк,— коли я себе ось цими паличками намалюю. Мати втішиться, коли зустріне мій малюнок…
Взяв дві палички, трикутника з них на чистому снігу зробив. Потім до них чотирикутник приладнав. Від чотирикутника вниз палички приклав — ніби ніжки й хвостик вийшли. А ще коли біля трикутника навкіс одну паличку поклав — справжнє вушко випнулось.
— Хіба я такий сумний?
Обійшов навколо малюнка. І почав ніжки з паличок у другий бік перекладати. Так їх розмістив, що на справжні хвостик та вушко схожими стали. Радісно стало Веприкові. Оглянувся довкола. Неподалік великі дерева запримітив. І відкіль більше мох зеленіє, та гілля рясніше — вибрав стежку й, підстрибуючи, радо помчався до рідної домівки — могутнього буку…
А малюнок усміхненого Веприка так і залишився під кущем ліщини, щоб тій не було сумно холодну зиму зимувати…
ЧИЙ КОЖУХ?
Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку повалено з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку.
— Чого не вітаєшся? — тихо й лагідно запитала Димка.
— Хіба в тебе є така ошатна китичка?
Китички у Димки не було. І сусідка зніяковіло примовкла.
— Не хочу більше з тобою гратися,— пробуркотів Кнопик і пострибав чистим, пухнастим снігом.
Сумно стало Димці. Боляче. Адже вона не робила нічого лихого сусідові. Завжди ділилась новинами, іграшками, сніданками чи вечерею.
— Звичайно, приємно, коли у тебе є червона китичка,— міркувала Димка, повертаючись до своєї домівки.— Попрошу бабусю, щоб подарувала мені два блискучих чорних ґудзики. Злагоджу собі з них буси… І хай тоді Кнопик думає про мене, що хоче… Коли попрохає, то один ґудзик я подарую йому. Так скажу бабусі…
Бабуся не відмовила Димці. І вже незабаром йшла по пухнастому і чистому снігу скверу Димка з двома блискучими чорними ґудзиками на шовковій нитці.
Раптом, наче з-під снігу, перед нею з’явився наляканий Кнопик.
— Там страховисько! — сказав тремтячим голосом. Димка ще ніколи не бачила страховиськ, тому спокійно відповіла:
— Подивимося разом.
Кнопик, трішки оговтався, погодився.
— Ти першою підеш.
— Гаразд,— відказала Димка.— Тільки стежку покажи…
— Он там, біля паркану.
Димка ступила першою. Озираючись на всі боки, за нею рушив Кнопик.
— Яке ж це страховисько? — підійшла до паркану і, розгорнувши пухкий, чистий сніг, весело запитала Димка,— це справжній кожух. Ось мохнаті рукави… Поглянь…
Кнопик ураз посмілішав. Змінився весь. Вуха настовбурчив.
— Це мій кожух. Я його знайшов,— крикнув голосно.
Кожух був старенький, невеличкий, гаптований блакитними та червоними нитками з боків, а знизу стрічка коричнева була пришита.
— Мій кожух! Не віддам тобі,— зухвало заявив Кнопик.
— Але ж я його першою зі снігової пороші взяла,— знітилась Димка.
— Він мені з неба впав,— не здавався Кнопик, тягнучи кожуха за рукави до себе.— Я просто хотів переконатися, чи ти справжня небоягузка,— густо закліпав він очицями.
— Не боягузка,— ствердила Димка.— Коли ти так наполягаєш — забирай кожуха.
Кнопик відтяг кожуха вбік і переможно на ньому розлігся.
— Він тебе не буде гріти,— сказала Димка.
— Це ж чому?
— Тому, що ти такий…— одвернулась від Кнопика й почала зі снігу ліпити круглу кулю.
— Що ти робиш такого? — поцікавився Кнопик.
— М’яча,— відказала Димка.
— Хіба із снігу м’ячі роблять?
— Сніговик у мене буде…
— Сніговик? — аж дух перехопило у Кнопика.— Я теж хотів би сніговика навчитися робити.
— Ставай поруч… Роби ось таку білу кулю, як я…
Кнопик погодився.
— Мого меншого м’яча поставимо на твого більшого — і вийде у нас справжній сніговик… Хіба ти не бачив справжнього сніговика?
Кнопик хотів зізнатися, що бачив, та, глянувши на свою червону китичку, сказав:
— Такого, як у нас буде, ще не бачив…
— Тоді дивись…
— Димка взяла свою білу снігову кулю й поставила на більшу кулю Кнопика.
— Хіба це сніговик? — невдоволено промовив Кно-пик.— А де його рот, очі?
— Коли б почепити твою китичку, він видався б дуже кумедним…
— Мою китичку?
— Егеж… А з моїх ґудзиків зробимо йому очі…
Кнопик помовчав, а потім сказав:
— Бери мою китичку. Подивлюся…
Димка відв’язала у Кнопика червону китичку, і сніговик враз ожив червоним носом.
— Зніми з мене ґудзики,— попрохала Кнопика,— й примости їх вище китички.
Кнопик так і вчинив.
— Який він смішний, цей сніговік,— радо сказав.
— Давай в кожуха його одягнемо, щоб вночі він не змерз,— запропонувала Димка.— Він дякувати нам буде.
Засвітилися у Кнопика очі. Він швидко почав одягати кожуха на сніговика.
— Правда, кумедний наш сніговик? — запитала Димка, допомагаючи шовковою ниткою підперезувати кожуха.
— Тепер же всі на нього будуть дивитися…
— І скажуть: які дружні сусіди Кнопик та Димка.
Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку повалено з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку.
— Чого не вітаєшся? — тихо й лагідно запитала Димка.
— Хіба в тебе є така ошатна китичка?
Китички у Димки не було. І сусідка зніяковіло примовкла.
— Не хочу більше з тобою гратися,— пробуркотів Кнопик і пострибав чистим, пухнастим снігом.
Сумно стало Димці. Боляче. Адже вона не робила нічого лихого сусідові. Завжди ділилась новинами, іграшками, сніданками чи вечерею.
— Звичайно, приємно, коли у тебе є червона китичка,— міркувала Димка, повертаючись до своєї домівки.— Попрошу бабусю, щоб подарувала мені два блискучих чорних ґудзики. Злагоджу собі з них буси… І хай тоді Кнопик думає про мене, що хоче… Коли попрохає, то один ґудзик я подарую йому. Так скажу бабусі…
Бабуся не відмовила Димці. І вже незабаром йшла по пухнастому і чистому снігу скверу Димка з двома блискучими чорними ґудзиками на шовковій нитці.
Раптом, наче з-під снігу, перед нею з’явився наляканий Кнопик.
— Там страховисько! — сказав тремтячим голосом. Димка ще ніколи не бачила страховиськ, тому спокійно відповіла:
— Подивимося разом.
Кнопик, трішки оговтався, погодився.
— Ти першою підеш.
— Гаразд,— відказала Димка.— Тільки стежку покажи…
— Он там, біля паркану.
Димка ступила першою. Озираючись на всі боки, за нею рушив Кнопик.
— Яке ж це страховисько? — підійшла до паркану і, розгорнувши пухкий, чистий сніг, весело запитала Димка,— це справжній кожух. Ось мохнаті рукави… Поглянь…
Кнопик ураз посмілішав. Змінився весь. Вуха настовбурчив.
— Це мій кожух. Я його знайшов,— крикнув голосно.
Кожух був старенький, невеличкий, гаптований блакитними та червоними нитками з боків, а знизу стрічка коричнева була пришита.
— Мій кожух! Не віддам тобі,— зухвало заявив Кнопик.
— Але ж я його першою зі снігової пороші взяла,— знітилась Димка.
— Він мені з неба впав,— не здавався Кнопик, тягнучи кожуха за рукави до себе.— Я просто хотів переконатися, чи ти справжня небоягузка,— густо закліпав він очицями.
— Не боягузка,— ствердила Димка.— Коли ти так наполягаєш — забирай кожуха.
Кнопик відтяг кожуха вбік і переможно на ньому розлігся.
— Він тебе не буде гріти,— сказала Димка.
— Це ж чому?
— Тому, що ти такий…— одвернулась від Кнопика й почала зі снігу ліпити круглу кулю.
— Що ти робиш такого? — поцікавився Кнопик.
— М’яча,— відказала Димка.
— Хіба із снігу м’ячі роблять?
— Сніговик у мене буде…
— Сніговик? — аж дух перехопило у Кнопика.— Я теж хотів би сніговика навчитися робити.
— Ставай поруч… Роби ось таку білу кулю, як я…
Кнопик погодився.
— Мого меншого м’яча поставимо на твого більшого — і вийде у нас справжній сніговик… Хіба ти не бачив справжнього сніговика?
Кнопик хотів зізнатися, що бачив, та, глянувши на свою червону китичку, сказав:
— Такого, як у нас буде, ще не бачив…
— Тоді дивись…
— Димка взяла свою білу снігову кулю й поставила на більшу кулю Кнопика.
— Хіба це сніговик? — невдоволено промовив Кно-пик.— А де його рот, очі?
— Коли б почепити твою китичку, він видався б дуже кумедним…
— Мою китичку?
— Егеж… А з моїх ґудзиків зробимо йому очі…
Кнопик помовчав, а потім сказав:
— Бери мою китичку. Подивлюся…
Димка відв’язала у Кнопика червону китичку, і сніговик враз ожив червоним носом.
— Зніми з мене ґудзики,— попрохала Кнопика,— й примости їх вище китички.
Кнопик так і вчинив.
— Який він смішний, цей сніговік,— радо сказав.
— Давай в кожуха його одягнемо, щоб вночі він не змерз,— запропонувала Димка.— Він дякувати нам буде.
Засвітилися у Кнопика очі. Він швидко почав одягати кожуха на сніговика.
— Правда, кумедний наш сніговик? — запитала Димка, допомагаючи шовковою ниткою підперезувати кожуха.
— Тепер же всі на нього будуть дивитися…
— І скажуть: які дружні сусіди Кнопик та Димка.
ДЯДЬКО МОРОЗ
За сивими хмарами, високо в небі, де Місяць-молодик пасе золоторунні отари зірок, живе дядько Мороз. Не хатина у дядька — справжній палац. Двері різьблені, а на вікнах — візерунки, вгорі на гострому шпилі срібний човник горить.
Коли сади та діброви, ліси і гаї своє вбрання поскидали й приготувалися до довгого сну-відпочинку, спустився на землю дядько Мороз.
Була в нього шапка-бирка, мов з молока, довгий білий кожух з туману, на срібно-золотому поясі — чарівне кресало.
Біля лісової заводі присів на старезний пеньок, вуса мов з льону пригладив, кресанув чарівним кресалом об берег — білі холодні іскри посипалися навкруги. Дмухнув легенько на ті іскри — з них ураз блакитне полум’я загорілося. Дмухнув ще раз — через струмок, що з заводі на леваду біг й вигравав мов на цимбалах, місток проліг.
До схід сонця побував дядько Мороз у садах і гаях, в лісах і видолинках, у дібровах та на полях. І всюди роботу собі знаходив. Кожне деревце, кожну гіллячку, кожний кущик та травинку обліпив пухнастим з блискітками інеєм.
— Щоб і зимою земля була прекрасна,— мовив у свої вуса дядько Мороз.
Як ранок зарожевів на сході, почав чарівник свої будівлі прикрашати — малювати дивним пензликом квіти в кучериках.
— Бо що ж то за свято, коли без квітів! А ще — осиплю землю сріблом, щоб рясно ниви хлібами колосилися, щоб сади смачними плодами наливалися, щоб річки ширшали, струмки та потічки блакитнішими були…
Дивуються довкола берізка з калиною, тихенько гойдають вітами. Берізка сережками, наче дзвониками, калина — намистинками рубіну найкоштовнішого.
А сонце з високого неба світлом аж заливалось.
Радіє дядько Мороз. У вуса посміхається — всюди на землі його праця. Все зацвіло білим цвітом. А земля, здалось йому, стала такою зоряною, як і небо за високими хмарами…
За сивими хмарами, високо в небі, де Місяць-молодик пасе золоторунні отари зірок, живе дядько Мороз. Не хатина у дядька — справжній палац. Двері різьблені, а на вікнах — візерунки, вгорі на гострому шпилі срібний човник горить.
Коли сади та діброви, ліси і гаї своє вбрання поскидали й приготувалися до довгого сну-відпочинку, спустився на землю дядько Мороз.
Була в нього шапка-бирка, мов з молока, довгий білий кожух з туману, на срібно-золотому поясі — чарівне кресало.
Біля лісової заводі присів на старезний пеньок, вуса мов з льону пригладив, кресанув чарівним кресалом об берег — білі холодні іскри посипалися навкруги. Дмухнув легенько на ті іскри — з них ураз блакитне полум’я загорілося. Дмухнув ще раз — через струмок, що з заводі на леваду біг й вигравав мов на цимбалах, місток проліг.
До схід сонця побував дядько Мороз у садах і гаях, в лісах і видолинках, у дібровах та на полях. І всюди роботу собі знаходив. Кожне деревце, кожну гіллячку, кожний кущик та травинку обліпив пухнастим з блискітками інеєм.
— Щоб і зимою земля була прекрасна,— мовив у свої вуса дядько Мороз.
Як ранок зарожевів на сході, почав чарівник свої будівлі прикрашати — малювати дивним пензликом квіти в кучериках.
— Бо що ж то за свято, коли без квітів! А ще — осиплю землю сріблом, щоб рясно ниви хлібами колосилися, щоб сади смачними плодами наливалися, щоб річки ширшали, струмки та потічки блакитнішими були…
Дивуються довкола берізка з калиною, тихенько гойдають вітами. Берізка сережками, наче дзвониками, калина — намистинками рубіну найкоштовнішого.
А сонце з високого неба світлом аж заливалось.
Радіє дядько Мороз. У вуса посміхається — всюди на землі його праця. Все зацвіло білим цвітом. А земля, здалось йому, стала такою зоряною, як і небо за високими хмарами…
Дякуємо за чудову добірку дитячих оповідань!
ВідповістиВидалитиОповідання В. Мельника вчать дітей у буденності бачити красу рідного краю...
ВидалитиПрикольно
ВідповістиВидалити