Анатолій Пасічник

Пасічник Анатолій Євгенович народився 24 серпня 1959 року в смт Нова Ушиця, Хмельницької області, в сім'ї службовців.
    Закінчив Новоушицьку середню школу у 1976-му році.
    У 1981 році успішно закінчив Новоушицький технікум механізації сільського господарства. Після закінчення тривалий час працював на підприємствах М.Хмельницького, активно займаючись громадською діяльністю. На цей час припадає і початок творчості.
    У 1983-1988 роках навчався в Кам'янець-Подільському державному педінституті на факультеті фізвиховання і здобув вишу освіту. Тоді ж продовжував писати поетичні твори, які друкувалися у періодичних виданнях.
    Після закінчення цього навчального закладу деякий час працював у школі, а згодом у 1991-му році, маючи певний обсяг знань з області лікувальної фізкультури й масажу, працює інструктором з лікувальної фізкультури в Новоушицькій районній лікарні. У цей час виходять поетичні збірки: "Тепло долонь", "У просторі любові",
"Любви нетронутне гроздья", "На відстані чекання", "Вітри тривог"'. Написано багато пісенних текстів, покладених на музику подільськими композиторами.
    Ці пісні стали лауреатами пісенних конкурсів.
    Нині готується до видання нова збірка поета.

Як не дивно, але головні економічно-суспільні та культурно-духовні проблеми незалежної України викликали до життя велику кількість поетичних талантів нашої землі. У складний трудомісткий літературний процес прийшло майже невідоме покоління творців із мистецьких окраїн. Своєю появою вони засвідчили значний потенціал духовного життя народу, країни; вони, поки що не зачеплені глобальними кризами перегляду базових цінностей людства, і в той самий час, означують останню завершальну фазу романтико-соцартівського літературного життя України.

До когорти таких творців належить і талант подільського поета Анатолія Пасічника, народного за світоглядними засадами, мистецькими рисами, прагненнями вийти на професійний рівень і засвідчити таїм особисте поетичне слово, особистий стиль і тематику. Безперечно, шлях досягнення такої мети досить складний і важкий, однак творчі зусилля поета вже демонструють можливості успіху саме у цій ділянці сучасного жигтєтворення. Найбільш прикметний прояв його мистецьких зацікавлень - це традиційна лірика, світ любовних почуттів, емоційних переживань довколишньої природи, широкий і глибокий світ почуттів, перемитий у безкінечну ріку міпливо-традиційних і сучасних образів. У добу масової культури, у прагматичні часи державної трансформації України, становлення ринку, структурування суспільства, тобто, всього, що вимагає чіткої та беземоційної організації нового життя і нової людини, зрозуміла річ, поезія Анатолія Пасічника вражає своєю щирістю, беззахисністю і теплом. Така закоріненість в українську поетично-фольклорну традицію створює особливу атмосферу його творів, яким довіряєш, якими дивуєшся, якими ностальгійно зачаровуєшся і пускаєш наопаш пам'ять і спогади у ті золоті й незбагненні часи, які неличаються юністю, молодістю.

У певному розуміти лірика Анатолія Пасічника є "несучасною", навіть архаїчною літературою серед „вибриків" постмодернізму. Але Якою "несучасністю" переймається добра третина українського Народу, і звісно має право на свій відгук в багатоголоссі сучасного літературного процесу, через що простежується рух кращого у ЛЮДИНІ із минулого у майбутнє, із сучасного в прийдешнє.

Поряд з лірикою Анатолій Пасічник працює над циклами шріпів, об'єднаних громадсько-політичним звучанням. Причому він і не ги вно залучає до поетичного осмислення щоденність людського КИПя, яке є найвищим, найгуманнішим і, по суті, найсуттєвішим наданням будь-якої державотворчої та людинобудівної системи.

Інколи громадська і глибою патріотична позиція Анатолія Пасічника підіймається у звучанні до літературно-публіцистичного пафосу, до певних інтонацій очільників нації із народу, принаймні її вивірені часом гасла не викликають сумнівів і не чинять опору, бо мають під собою опертя у вигляді істинних непроминальних народних цінностей. І їм довіряєш, бо за ними стоїть багатовіковий досвід народу, його праці та боротьби, його прогресу, поступу і перемог.

Окремо хочеться сказати про пісенну поезію Анатолія Пасічника. Цей специфічний жанр часто піддасться критиці, страждають навіть пера відомих і маститих авторів, і це зрозуміло... Адже в поетичний світ літератури втручається мелодія, темп, ритм, смаки сучасників, мода невибагливої публіки і навіть рейтинги хіт-парадів.

У випадку естетичного спів падання кількох талантів народжується гармонія літератора, композитора і виконавця. У цій царині наш автор уже має певний успішний початковий досвід на першому етапі просування до професіоналізму. Другий і всі наступні етапи вимагатимуть від нього нового опанування поетичним матеріалом, уміння вслухатися в звучання епохи, входити в естетичну гармонію із притаманним лише йому вмінням і наполегливо пропонувати собі та своїм шанувальникам перейти на вищий рубіж поетичного творення.

Людмила Лисенко,

заслужена журналістка України,

лауреат премії Лесі України "Одержимість",

кавалер орденів святої Ольги III і II ступенів.

БАЛАДА
ПРО ЖІНКУ-МАТІРНа постаменті слави – жінка-мати,
З малим дитям і квітами в руках.
Не забарімось шану їй віддати,
Яка б не меркла з часом у віках.

Спинися, перехожий, на хвилинку
У непростій життєвій суєті,
Аби прославити навіки матір-жінку,
її величні руки золоті.

Як легко з материнською любов'ю
Долати труднощі в буденному житті,
Злітати, падати, і підійматись знову,
Щоб для дороги сили віднайти.

І хочеться згадати колискову,
Вечірній гай в бузковому плащі.
І ту любов, що гріла кожним словом,
І порухом жіночої душі.

У всі часи є матері і доньки,
У всі часи є радість і печаль,
Але завжди, де рветься і де тонко,
Там материнської любові ніжна шаль.

У всі часи йдемо ми у дороги,
І згодом повертаємось назад,
До матерів несем свої тривоги,
Поради просим, як в душі не лад.

В усі часи до них на вірну сповідь
У вічних сумнівах приходимо ми знов.
Нехай завжди життя правдива повість
їх возвеличить за святу любов!

На постаменті слави жінка-мати,
До неї йдуть дорослі і малі,
Не забарімось шану їй віддати,
Вклонитися низенько до землі!

На постаменті слави жінка-мати,
І хай міняються події в барвах літ,
Чи то у будень, чи в величне свято,
Вона, як символ святості, стоїть!