Геннадій Щипківський

Геннадій Павлович Щипківський. Славний  син Новоушичини. Закоханий у поетичне слово, пише вдалі ліричні вірші, новели про далекі й нелегкі стежини сільського життя, а також про сучасні тривожні проблеми сьогодення. Багато творів присвячено простим  людям. В своїх творах оспівує рідний край . Тут він елегантно-вигадливий. Загалом творчий доробок Геннадія Павловича чималий. Автор поетичних книг «Біль і спів душі моєї» (1995), «Серпнева ожина» (1996), «Повертаюсь до себе» (2001), «Автографи степу» (2004), «Береги часу» (2006), прозових книг «Світло далекого берега» (2002), «Стежка в зозулине літо» (2004), краєзнавчих видань «Новоселівська земля», «Войничеве», «Новоолександрівські нариси», «На берегах Кучургану», роману в трьох книгах «Товтри» (2009).

Отже цілком виправдано занесений до когорти  видатних.

                                                   Біографічна довідка

Генна́дій Па́влович Щипкі́вський — український письменник (поет, прозаїк). Член Національної спілки письменників України. Заслужений діяч мистецтв України (2007). Лауреат Державної премії ім. Олеся Гончара (2012).

           Геннадій Павлович Щипківський народився 8 травня 1944 року в селі Бучая, нині Новоушицького району Хмельницької області. Він правнук Ольги Андріївни Руданської — двоюрідної сестри українського поета й лікаря Степана Васильовича Руданського. Закінчив Вищу партійну школу в Москві. Працював головою колгоспу, директором заводу, завідувачем районного відділу культури, помічником-консультантом народного депутата України.

Від вересня 2002 року голова Одеської обласної організації НСПУ. Геннадія Щипківського нагороджено Грамотою Верховної Ради України — за заслуги перед українським народом, медаллю «Почесна відзнака» НСПУ, нагрудною відзнакою Народного руху України, золотою відзнакою голови обласної державної адміністрації.

21 лютого 2007 року «за вагомий особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток Одеської області, значні професійні здобутки, багаторічну сумлінну працю та з нагоди 75-річчя утворення області» надано звання «Заслужений діяч мистецтв України».

3 квітня 2012 року за трилогію "Товтри" Геннадію Щипківському було вручено Державну премію ім. Олеся Гончара.

Володимир Яворівський про Г. П. Щипківського

Маючи таку нагоду, хочу поміркувати про українського письменника у найвідповідальніший і, якщо хоче­те, найпідступніший період української історії, який мусимо не просто пережити, а в якому мусимо вижити, зберігши свою душу, національну пам'ять та совість. Згадайте колосальний підйом, зрушення приснулої сили української нації наприкінці вісімдесятих і на початку дев'яностих. Згадайте роль у цьому творчої інтелігенції, а найбільше - українських письменників, які були чи не найбільшими носіями національної ідеї, а то й усіх базових духовних цінностей нації. І це природно, бо ніко­ли у нас це не вважалося привілеєм, а завжди - важкою повин­ністю, починаючи від Тараса Шевченка.

Саме з цього погляду особистість Геннадія Щипківського мені бачиться особливо самобутньою та історично вагомою.

Отож, Геннадій Щипківський належить до тих, хто і не збайдужів, і не стомився, і не охолов у виснажливому змаганні за справжню Україну, тому й належить до яскравих постатей української інтелігенції на межі двадцятого та двадцять пер­шого століття.  Здавалося б, його доля запрограмувала йому бути хай і добротним, але провінційним письменником, який живе у райцентрі, а перед цим був головою колгоспу з усіма наслідками колгоспної системи. Геннадій Щипківський вийшов переможцем із цього важко­го поєдинку. Про це я можу говорити категорично, без будь-яких натяжок та застережень. Все, що він думає, все, що він пише, і все, що він робить, - все це цільне, все наповнене Ук­раїною, синівською любов'ю до неї.

Крилаті вислови з творів Г.П. Щипківського

« Людина – витвір, тільки час не оздобив те творіння»

***

Творіть добро,

Завжди його творіть,

Творіть й тоді,

Коли програли битву.

І після цього

Тихо в храм ідіть

І створіть там за успіх молитву.

***

«В столітті кожнім

І свій Карфаген,

Який знімає

Із очей полуду…»

***

«Не має молодість ціни,

Та ми тоді про це не знали…»

***

Врятує світ

Земна краса і пам’ять,

Їх не заглушить 

Стоголосий грім

*** 

«Мури – фортеці зберігають ,

Відлуння молодих часів»

***

«В небі слова –

То вічність,

На землі –

Тільки сліди»

***

«Замутилось джерело,

Заховалося в землі,

А зажурене село

Мовчки зникло взагалі»

***

«Тут родовід мій – Україна

Мого життя – Передова»

***

«Чи є межа того добра,

І хто шукав – не заблудився?»

***

Уривок з повісті « На досвітньому прузі»

Отак  так живе моє село. Решта теж схожі на

 нього, тільки в кожного свій характер,

своя доля, історія і призначення... Ще хлопчиком запитував себе, чому воно має таку незвичну для цієї місцевості назву — Бучая. Бо навкруги — як не Лисець, то Песець, то Тимків, то Отраків або Шибутинці чи Коськівці. Одного разу йшли з бабунею в Чернива по губи, і я запитав:

— А чому в нашого села така назва?

Бабуня зупинилася, глипнула на село, потім на шлях, що стрілою впирався в крайню хату.                                       

— Коли запитав, то слухай, онуче...

...Було це дуже давно. Кажуть, селу літ чотириста, а може, й більше. Чомусь тут люди не селилися, місцина була дика, пагорби губилися у темному лісі, ярки заросли хащами вер­болозів, до джерел не підійти. Лишена Сандолінській долині у гірській макітрі постали перші сокілецькі хати, нині їх уже нема. Із Сокільця дорога підіймалася вгору, йшла через Ду­бину на Жванчик і далі простувала на Кам'янець. Від Ушиці — найкоротша дорога. Нею добиралася польська шляхта на Бар і до Вінниці, скакали гінці на Львів і Варшаву. Одного разу проїжджав тут козацький загін. Вечір застав його в містечку Бар. Зупинилися повечеряти в корчмі. Козаки випи­ли. У цей час зайшли жовніри й теж потяглися до горілки. Коли у голови вдарив хміль, сотник кулаком зацідив у ніс шляхтичеві. Зав'язалася бійка, задзвеніли шаблі. А тут якраз підоспіла міська сторожа. Старший виліз на стіл і вистрілив угору з пістоля:

— Стійте, бісові діти, або когось відправлю до дябла на гостини.

Хміль розвіявся враз. Поволі у піхви ховали шаблі й роз­ходилися по різні боки довгого, як шлях, дубового столу.

— То хто винен, ще раз питаю, холера ясна вас забрала б?! У відповідь — німа тиша. Та козацькому сотнику, видко,

ця комедія набридла, вийшов наперед і гаркнув, аж каганці померхли:

— Я затіяв. — І знову поклав руку на шаблю: — Трохи шляхтичів полоскотали, а в них до герцю жили благенькі.

Шляхтич тримався за ніс, з якого юшила кров, а корчмар успів шепнути сторожі, що винен шляхтич з розбитим носом. Корчмар козаків боявся, щоб не спалили корчму.

—Щезайте всі! — гаркнув старший. — Бо заберу до фортеці.

З корчми всіх як вітром здуло. Обійшлося лиш одним польським розбитим носом і прізвиськом Буча. Сотник їхав і гадав: «Може, через ніч забудуть».

Ні, не забули. Вранці, вмиваючись у річечці, козаки драж­нили товариша:

— То як спалося, Буча?

Буча — то й Буча, нехай буде так. Аби лиш до Кам'янця встигнути, бо ще у Жванчику на перехресті є корчма. Але Буча вперся ні'своєму:

— Ніякої корчми, заночуємо навпроти Сокільця й уранці вирушимо, а в обід будемо біля фортеці.

До Бруся під'їхали, коли місяць на небі вже вишивав зорі. Зварили каші, ніхто не пив, козаки швидко захропіли, дзень­кали путами коні та черговий козак у вогнище підкладав сухі поліна. Сон до Бучі не йшов. Десь почав заводити вовк, сха­рапудив коней, і вони поприбігали до багаття. А то сідло не тим боком уперлося в ребра — так і дотяг до третіх півнів,
 які запіяли у Сокільці. Встав і пішов попід гору. Місяць уповні застиг навпроти лісу, що стіною обступив гору, зорі рясно блищали, вся долина купалась у білому сяйві, а з боку Калюса, на прузі між небом і землею, з'явилася маленька рожева цяточка. То зоря пробивалася до гори й ніяк не мог­ла виринути з-за небокраю, наче її на ніч теж спутали, але ще мить — і вигулькнула. Буча від несподіванки аж завмер. Про­мені лизнули верхівки дерев, у лісі свиснула перша птаха. На горі почало розвиднятися, а в долині у ярках ще дрімала ніч. Бучин кінь видерся на забуту могилу й тихо заіржав, мовби кличучи: «Підійди, козаче, й звідси глянь на оцю Божу красу». Буча подумав: от би тут збудувати курінь — і землі бери скільки хочеш, бо нічийна. Дав тоді козак клятву: «Як завер­шу справу, осяду тут, приведу молоду жінку, біля воріт посаджу тополі — хай стримлять до хмар». Через деякий час таки повернувся, осів на нинішніх Толічках, а хутір у село переріс, яке й взяло свою назву від козака Бучі.

— А нам, бабуню, у школі на уроках історії ніколи й не заїкалися про це.                          

— Авжеж. Відколи гетьман Хмельницький пустив мос­калів на нашу землю, вони й досі намагаються відбити нам пам'ять про наших предків. Та про це краще мовчи, бо час непевний, он Василя Голодного забрали вночі — й ні слуху й ні духу. За що? Ніхто не знає. Навіть не спитаєш нікого. Була людина — й немов розтанула, як березневий сніг. Отакі-то справи. Мовчи, сину. У народі як кажуть? «Мовчи, глуха, менше гріха». А як село виникло, пам'ятай. Колись прийде час — оповідатимеш людям. Це нині воно збоку, шлях з Ушиці пішов на Антонівку та Дунаївці, а колись вів з Бучайської гори на Сокілець — найближча дорога до Кам'ян­ця. По ній ще твій тато пішки ходив...

Бучая

Легенда

1

Поділля -

Серцевина України,

її колиска

Із вербових віт.

Із кетягів

Червоної калини

Черпав звитягу

Мій козацькій рід.

На берегах річок

Вишневі села -

Є)

Тимків і Сокшець

І Бучая.

Біжить на південь

Ушиця весела

- Ти до Дністра?

У відповідь:

- Ая.

Живі стежки

Іще Кармелюкові,

 Ведуть до джерела

З усіх сторін.

І воля аж дзвенить

У кожнім слові,

І слово те лунає,

Наче дзвін...

2

Отут колись давним-давно,

Легенда ще живе на світі,

Де нинішнє стоїть село,

Вітри гойдалися у вітті.

Ані шляхів, ані стежок –

Ніякої тобі оруди.

Один струмочок-батіжок З

бирав по краплі силу всюди.

І дві гори, мов дві сестри:

Ліворуч - Бруся,

вправо - Стінка.

І загадковий ліс, як жінка,

-Косою хоч коси гриби.

На оболоні - сіножать,

Рибаль, полюй, якщо потреба.

Така краса і благодать!

Візьми загін і плуж до неба.

І тиші, сонця і води

- Всього достатньо, аби жити...

Весною цілину зори

- Улітку вродить яре жито.

3

Як підкову,

Обрізало шлях,

Заховало Надійно місцину.

Лише б турок,

Татарин чи лях

Не знайшов

У недобру годину.

Ще стежками

Не нишпорив люд,

(Мо', боялися хащ

Не відомо).

Не будив

На світанку когут,

На токах

Не біліла солома...

4

І біг до річки

Верболіз,

До самої

Загати.

І перші

Сокілецькі хати -

Постали,

Як живий рубіж.

Бо простував

Загін один Козацький,

мавши Певну справу:

У Кам'янець

Чи у Хотин, А мабуть,

У саму Варшаву.

Чи везли

Королю пакет,

Чи знаті ясноликій

Мито...

І літній день

Зморив пікет,

Підбилися

В коней копита.

Ставав коротшим

Довгий шлях,

Та зупинила Круча.

Мостилось сонце

У лісах І крикнув

Сотник Буча:

Тут нині Заночує кіш,

Набратись сил

На Завтра,

І не завадить

Нам куліш,

Горілки добра

Кварта...

5

Видивлялись зірниці

На чорному тлі,

І куліш закипав,

Нуртував в казані.

Не пили навіть чарки –

Уранці в похід.

Бо учора у Барі

Тріщав чужий плід.

Відзначився й сотник, -

Зацідив шляхтича.

На розгіллі до рання

Зупинила корчма.

І пішли всі таляри

Корчмарю до гроша.

І злетіла до неба

Козацька душа...

Налетіла уранці

Сторожа міська:

- Хто тут бучу затіяв?

І на шаблю рука

Поповзла.

- Козарлюги ...

Де подівся той хміль.

Вийшов сотник:

-          Я бучу... - загудів,

Наче джміль. -

Лоскотали ми шляхту,

І вона вже втекла.

Видно, жили благенькі,

Бо до герцю гнила...

І до міста сторожа

Поскакала на шлях...

Тільки прізвисько - Буча –

Приросло, як реп'ях.

6

Ще сіл не було на горі,

А Сокілець на оболоні,

Жванчик чаївся вдалині,

І пасла ніч козацькі коні.

І місяць гострий, наче спис,

П'янкий і від гостин червоний,

Собі на Толічках

завис І зморений, і сонний.

Купались зорі у росі

Біля забутої могили.

Хропіли козаки усі

І набирались сили.

Не спав чомусь один Бучай.

Згори він оглядав долину.

Блищав, кружляючи, ручай,

Збирав струмуючу родину.

7

Як тільки сонце

Променем лизнуло,

І свиснула у лісі Рання птаха,

Проснувся сотник,

Наче той невдаха,

Бо розбудило

Від мушкета дуло.

Уп'ялось в ребра,

Спалося незручно,

Та вже сідлати,

Поспішати треба.

Бо он палає

Промінь на півнеба

І ще півнеба В сутінках дрімає...

8

Собі зарік:

Ось простір долі,

Від водограю До зірок.

Збудую тут Курінь на волі,

І буде вольним Кожен крок.

Улітку

Заколосить нива,

Пожовкне Поля полотно.

Візьму у серпні,

Наче диво,

У жмені Золоте зерно...

9

І донині стоїть

На горі Бучая,

П'ять століть із тих пір

Утекло за водою...

І щороку сюди

Повертаюся я,

До свого джерела

За живою снагою.

10

Молодиця моргає

Мені через пліт,

Ой, боюся відьмацьких Зелених очей.

І горять наместини Червоні,

як глід, - Наче жар притулився

До білих грудей...

Як достигнуть у жовтні Ранети в садку,

Повний місяць зійде,

Наче жовтий гарбуз,

- Зажорнує Бучай

У старім вітряку,

На горбку височіє,

Немов чорногуз.

Скільки тут від бабуні

Начувся казок?..

Кралю-долю зустрів

На хрещатих стежках.

Як розпукне густий

Синьоокий бузок, -

На плече мені сяде

Весна, наче птах...

Гострять в небі хмарини

Деревам вістря,

Брід сховався,

Чатує зате водокрут.

Аби тут, як орда,

Не пройшла галайстра,

Для злостивих очей

Недосяжний цей кут.

11

Це мій край чарівний –

Батьківщина мала.

Я Щипківський Геннадій –

Насті син і Павла.

МІСЯЧНА НІЧ

Біла тінь

На лузі опівночі.

Тиша заморилася

І спить.

Зорі рясно

Заглядають в очі.

На тополі тихий

Крук сидить.

І трава срібляста

На долині,

Під горою хата

І вітряк.

Блимне світло,

Скрипнуть двері нині,

Вийде з хати

Молодий козак.

Сяйвом ночі

Вщерть увесь залитий,

Верби ніжно

Пригорнув ставок.

Вірний кінь ступає

Шляхом битим

По нічній дорозі

Цок та цок...

ПЕРЕСПІЛИ ВИШНІ

Переспіли вишні ваші, мамо,

Аж гілки зігнулись на тини.

Як ідеш на горб межею прямо, -

Наче сльози, капають вони.

І щоранку заглядають в шиби,

Ніби просять: вийдіть і зірвіть.

Голосів не чути у садибі...

Хто дістане обважілу віть?

Хто замісить на стільниці тісто

І наріже варениць з коржа...

І висять ті вишні, як намисто,

мовчить хатина, мов чужа...

СНІГ ЗІЙДЕ

Сніг зійде,

Втече струмками,

Верби перші

Оживуть.

Над подільськими

Гаями

Журавлі, гей,

Промайнуть.

Відокремляться

Вниз двоє

І на наше Обійстя.

До гнізда

Мерщій обоє –

На вподобані

Місця.

Де під стріхою

Старенька

Хата вічно

Вигляда.

Журавлиха

Молоденька,

Мати зовсім

Молода...

МОЄ ЖИТТЯ

Моє життя оточене степами

І річкою, що тільки навесні

Наповнює розталими снігами

Мої щасливі й нещасливі дні.

А скоро, в травні, - знову косовиця,

Шукаю в стрісі батькову косу.

Зазеленіє рутою світлиця,

Бо оберемок в хату принесу.

І серед рути виглядають очі,

Виблискують веселі та сумні,

І завжди так: то хочуть, то не хочуть

Сказати таємничо щось мені...

Доріг хрещатих степова мережка

Роками кличе до мого села...

Хотів би повернути час,

та стежка

Густими споришами заросла.