Петро Савчук

Петро Миколайович Савчук славний син свого народу. Закоханий у поетичне слово, пише вдалі ліричні вірші про далекі й нелегкі стежини свого життя, а також про сучасні тривожні проблеми сьогодення. Багато творів присвячено людям великої мужності та героїзму. Пише дотепний гумор, та найбільше йому вдаються пародії. Тут він елегантно-вигадливий, тонко-в'їдливо-дотепно-гострий і смішний. Пародії є окрасою його гумору. Загалом творчий доробок Петра Миколайовича чималий, що є непоганим здобутком як для тракториста та шофера. Отже цілком виправдано занесений до когорти видатних.

 Савчук Петро Миколайович – український письменник, поет родом з Новоушичини, а живе у Хмельницькому.  Саме тут, у наших краях , Петро з дитинства відчував найсильніше людське почуття – любов: до землі, до рідного краю, до рідної мови та літератури, до прекрасного, до Матері – України. 

Вся діяльність у житті  Петра Миколайовича має єдину мету людини – патріота: розвиток і утвердження українського слова, національної свідомості.

Більше б нашому суспільству саме таких патріотів, як наш земляк.

Про Савчука П.М.

         Петро Миколайович народився 24 липня 1935 року в селі Іванівка, що на Новоушичині, в родині, як і водиться колгоспника. Освіту здобув у Іванівській початковій школі. Потім у вечірній там же 7 класів. В 1974 році при самопідготовці склав екстерном весь курс навчання за 10 класів при Дунаєвецькій середній школі №2.

         Працював причіплювачем у колгоспі, згодом трактористом, водієм, слюсарем – сантехніком. Перший вірш надрукував у Новоушицькій районній газеті «Радянське Слово» у 1960 році. Друкувався в районних, обласних та республіканських виданнях. З 1980 року перебирається до Хмельницького, де знову шоферує, трудиться – до пенсії сантехніком. З найбільших досягнень варто згадати такі: у 1993 році був співзасновником Хмельницької міської літературної спілки «Поділля», а з 1995 до 1998 року працював на громадських засадах редактором (першим)  тамтешньої газети «Літературна громада».  

         Член Національної Спілки письменників України. Лауреат обласної премії імені Микити Годованця та імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні».

         До власного сімдесятиріччя видав підсумкову збірку «Крило життя» ( «Крилом життя став труд для мене – свій вік я присвятив йому»),2005 рік, лірика та гумор ( виходить два крила). У ній близько двохсот речей. Ліричних і гумористичних. У невеликій передмові, авторами якої виступають його колеги – хмельничани, можна прочитати:

« Покоління Петра Савчука – це діти війни. А народився він ще до Великої Вітчизняної, точніше – 1935 року. Отже, перед його очима пройшли і початок всенародної трагедії, і період окупації, і дні Перемоги. Звідси й основна тематика його поезій.    

Загалом хочу сказати, що поезії П.Савчука справляють враження приємне, серед них можна знайти перлини справжньої поезії».

                                                           Григорій Храпач.

«Петро Миколайович Савчук – шофер за фахом і поет за покликанням. Він закоханий у поетичне слово, все життя йому вірний і в міру своїх сил пише сам. Вірш до вірша – і назбиралось їх на збірочку – одну, другу, третю, четверту, п’яту … Книжечки тоненькі, бо при нинішніх розцінках важко видати щось солідніше. Тепер до читачів іде й солідніше – зібрано докупи усе краще з тих тоненьких книжечок. І ця книга свідчить: не випадково Петро Савчук узявся за перо».

                                               Микола Мачківський.

«Вдаються Петорві й гумористичні вірші. Тут вибране краще з того, що написав Петро Савчук, сказати б, у перервах між роботою і написанням ліричних віршів.

Що найперше приваблює в гуморесках Петра Савчука? Те, що й треба: вони смішні. А ще й те, що порушується сьогочасні проблеми. Кумедні ситуації, в які потрапляють його персонажі, описані не для зубоскальства, а щоб читач замислився. А це вже багато значить, коли стоїть питання про користь гумористичних творів чи навпаки…»

Анатолій Ненцінський.

            Мене час, і ми знову звернемося до творчості П.Савчука, незважаючи на дати, ювілеї, лаври. Адже Петро Миколайович – соловей з народу.

Збірки Петра Миколайовича Савчука.

Видав такі збірки: "Над Дністром" (1990), "Полум'я роси" (1991), "Золотавий дивосвіт" (1993), "Рядки з дороги" (1998), "На поклик пам'яті" (2002), "Крило життя" (2005), "Ой життя, ой буття Або, як вдалося другу подолати біль і тугу" (2006). Написав ряд гумористичних книжок "Водій у тигровій шкурі" (1995), "Печатка на тілі" (1997), "Як таємне стало явним" (1999), "Обмануте щастя" (2000), "Невдала зустріч" (2001), "Причина – в солярці" (2003), "Вірність часу" (2006), "Кожен – по-своєму" (2007), "Викрутаси на Парнасі" (2008).

Збірки «Над Дністром» (1990), «Полум'я роси» (1991) і «Золотавий дивосвіт» (1993) складаються із двох розділів. Перший містить лірику, де автор змальовує чарівну природу рідного краю, милі серцю куточки, битви минулих днів, період окупації, дні Перемоги, спогади про дорогих серцю людей; а в другому – гумор різнопланової тематики. 

У поемі-хроніці «На поклик пам'яті» (2002) зворушливо розповідається про переживання сина, що хоче довідатися про долю батька, якого в період Другої світової війни насильно вивезли до Фатерлянду і там закатували. Нащадок протягом довгих п'ятдесяти років ятрив своє серце спогадами про дорогу людину. Згодом він все ж таки отримав звістку від міжнародного Червоного Хреста, з якої довідався, де могила батька, і відвідує ті місця (у м. Люнені). Також у поемі йдеться про співчуття та допомогу людей, з якими зводить автора доля.

Зелений кущ. І схоже щось на грядку,

Де квіти в крапелиночках роси.

Тут я вклонився, мов живому, батьку

І стримати не міг при тім сльози.

Ніби від серця відступила крига.

Давно з вітцем балакати хотів.

Розказую, як до воріт я бігав,

Та не давав поштар мені листів.

Збірочки «Дружні пародії на ліричні мелодії»  (2004), «Викрутаси на парнасі» (2008) складаються з пародій, основою для написання яких стали комічні ситуації в ліриці інших сучасних українських поетів. Тут автор жартівливо пародіює своєрідні нетрадиційні висловлювання деяких поетів і поетес, які надихнули його на написання.

Надійшла черга

Нехай беруть нас руки жебраків,

Аби в долонях – не холодний камінь…

Бо й нам вже скоро – упродовж віків –

Надійде черга бути жебраками.

Багато поезій присвячено сьогоденню та світлій пам'яті рідних.

Також у збірочці є розділи пародій та присвят.

 Збірка «Секрет заможності» (2008) складається з двох розділів – гуморесок і пародій. У цілому тут 250 творів, які адресовані широкому колу читачів з почуттям гумору. В іронічній формі автор висміює окремі соціальні та побутові сцени, що заважають людям рухатися вперед.

Ощасливились

Йдуть з базару дід Василь

І бабуся Яна.

Накупляли ковбаси,

Пива та сметани.

Сяють, наче не вони

Бо ж зайшли в крамницю –

Дід купив собі штани,

А баба – спідницю.

Недостаток їхній щез.

Зріс життєвий рівень –

Нині їм додав собез

По дванадцять гривень.

Раді, що змогли діждать

Такого моменту.

Завтра підуть вибирать

Свого президента.

Хронологія видання збірок.

1. Викрутаси на парнасі : пародії / Петро Савчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2008. – 40 с.

2. Вірність часу : лірика, гумор, пародії / Петро Савчук. – Хмельницький : Цюпак А. А., 2006. – 44 с.

3. Водій у тигровій шкурі : гумор / Петро Савчук. – Хмельницький : Хмельницький редакційно-видавничий відділ, 1995. – 47 с.

4.Дружні пародії на ліричні мелодії : гумор і сатира. – Хмельницький : Евріка, 2004. – 44 с.

5. Золотавий дивосвіт : лірика та гумор. – Хмельницький : Хмельницька літературна спілка "Поділля", 1993. – 59 с.

6. Кожен  по-своєму :  гумор,  пародії,  поема / Петро Савчук. – Хмельницький : Цюпак А. А, 2007. – 36 с.

7. Крило життя : вибране / Петро Савчук. – Хмельницький : Евріка, 2005. – 152 с.

8. Над Дністром : поезії / Петро Савчук. – Хмельницький : Облполіграфвидав, 1990. – 49 с.

9. Савчук П. М. На поклик пам'яті : [поема-хроніка] / Петро Савчук – Хмельницький : Евріка, 2002. – 32 с.

10.Невдала зустріч : гумор / Петро Савчук. – Хмельницький, 2001. – 40 с.

11. Обмануте щастя : гумор і сатира / Петро Савчук. – Хмельницький : Евріка, 2000. – 52 с.

12. Полум'я роси : лірика і гумор / Петро Савчук. – Хмельницький : Хмельницький редакційно-видавничий відділ, 1991. – 59 с.

13. Причина в солярці : гумор і сатира / Петро Савчук. – Хмельницький, 2003. – 32 с. 

14. Рядки з дороги : вірші та поема / Петро Савчук. – Хмельницький : Еврика, 1998. – 40 с. 

15. Секрет заможності : вибране / Петро Савчук. – Хмельницький, 2008. – 256 с.

Моє село

Моє село – живі узори,

Досвітнє марево зірок.

Ярок, місток,косогори

І стежки стрічка у лісок

А там, з – під навісної скелі,-

Струмочок гожої води.

У дні журби, у дні веселі

Я буду линути сюди.

Ще й обійду чвертки, леваду,

Дорозі, полю поклонюсь.

І над криничкою присяду –

Води цілющої нап’юсь.

Дихну повітрям свіжим, чистим,

Нарву рум’яних ягідок.

Моя Іванівко – колиско.

Приємний серцю холодок.

Поділля

І

Земля прадавня сонячних перлин,

Куточок світу з подивом розмаю,

Тече Дністер між гонами долин,

А в небі синім жайворон співає.

Куди неглянь – діброви і садки,

Таким тебе від роду пам’ятаю,

Це тут колись прапрадіди й батьки

Важким трудом плекали урожаї.

Вони щодня боролися за те,

Щоб ми не знали голоду загрози.

Ніщо отих слідів не замете –

Ні довгий час, ні хуги, ні морози.

Ти бачив, краю, досить злив і зим,

Слізьми і потом сотні раз облитий.

І вже мені достатньо цих святинь,

Аби тебе довічно полюбити.

ІІ

Люблю тебе, Подільський краю,

Мій золотавий дивосвіт.

Я тут стежину кожну знаю,

Де глід росте, де горицвіт.

Навік в душі моїй повито

Гаї, пташиний переспів,

Луги із буйним дивоцвітом,

Поля з розливом колосків.

…А стане вересень на чати –

Він очі милує завжди –

Одягне крони в мідні шати,

Наповнить соками сади.

Люблю тебе, привітний краю,

У тихій радості й журбі.

І урочисто присягаю,

Що вірним лишуся тобі.

Звертання до Дністра

Чолом тобі, мій Дністре злотохвилий,

Ріко дитинства в рідній стороні.

Ходив до тебе набиратись сили

І солов’їні слухати пісні.

Ходив до тебе, милувавсь тобою,

Твоїм невпинним течивом лунким,

Широким плесом, чистою водою

І сонячним відблиском чарівним.

Манили завжди ромашкові луки.

Цвіли кульбаби – острівці бджоли.

Але на серці ліг тягар розлуки –

Що вдіяти? Болить воно, болить!

Та вибрав час, відкинув справ немало.

Як і раніш, ранкової пори

Гайнув туди, де молодість зосталась,-

Під прихист наддністрянської зорі.

***

Будить тишу світанкову

Рокіт трактора здаля.

Це весна приходить знову

На луги, ліси, поля.

Ледь колише сонні віти

Животворний вітровій

… Любо жайвору радіти

У блакиті степовій. 

Вчительці Савчук М.Г.

Чи ви не забули село біля траси,

Чи снилася школа колись уві сні:

В саду під соломою хата – два класи,

І батька народів портрет на стіні.

А ми і обдерті, й голодні – аж сині,

Бо харч у нас був – тільки борщ з лободи,

Маріє Григорівно, Ви нас щоднини

Учили долати пороги біди.

Чорнило було з бузинового соку,

Патик замість ручки з пером на кінці.

Ви моли із нами велику мороку,

Коли ми писали. Старались усі.

…Все важче ставало до школи ходити,

Із голоду пухли старі і малі.

О, як нам хотілося вчитися, жити,

 Здійматись у вись на міцному крилі…

Страшна пора

Я ріс в часи великої турботи

В низенькій хаті вікнами на схід.

Моє подвір’я чуло всі скорботи,

Які в селі творилися від бід.

Ще від війни не збулись жаху злого,

А тут вже інше: голод суне он.

І люди звичні начебто до того,

Знов передчасно йшли на вічний сон.

Від хати цвинтар був за рогом.

Тож не забудь, допоки небо й світ:

Дивитись було страшно на дорогу –

Щодня мерці пливли біля воріт.

Тоді багато загубилось друзів,

Погасло не одне життя палке.

… О Господи, Спасителю Ісусе,

Не дай нікому бачити таке.

Свій хліб

Моя юність – сторіночка долі,

Свій спогад у серці ношу.

Було, трактор озветься у полі,

То відразу на гул той спішу.

Так кортіло кермо подержати –

Аж палила у серці жага.

А ще більше хотілось дізнатись,

Як той трактор знаряддя тяга.

Як заразом оре і скородить,

Димові ланцюжки видиха.

Та пригонив корови голодні –

Люди сердились на пастуха.

Бігли дні і сумні, і щасливі,

Трактористи приймали завжди.

Я приносив їм груші і сливи,

А вони мене вчили їзди.

А якось тракторист дядько Григір,

Що на стужах відмалечку кріп,

Показав, зерен взявши у пригір:

-          йди на плуга – свій матемеш хліб.

Тільки сонце вставало з – за Бугу,

Очищались з туману сади.

Я мастив та підтягував плуга,

Доливав в радіатор води.

А як снігом крутило лапатим,

Пробирало морозом до сліз.

Я підводу спинив біля хати:

- Гляньте, мамо, я хліб свій привіз.

Мати враз засвітила очима,

Посвіжіла на личку своїм:

-          Слава Богу. Діждалася, сину…

Тепер я твого хліба поїм.

Полум’я роси   

О, скільки битв зазнав народ віками –

І кров’ю напоїлися поля.

А  свідки того: небо, що над нами,

І все терпляча матінка – земля.

Мовчить вона. Німують тихі трави.

Тремтять в задумі гори і ліси.

А в тих місцях, де йшли бої криваві,

Палає срібне полум’я роси.

Літали всі

У тому літі, в тому літі

Було на світі стільки див.

Літали мрії, зорі квіти,

І я літав, і не ходив.

Василь Цілий,

Збірка «Видатний голос»

Ще навесні у тому літі,

Як смерч нагрянув у наш край.

Підняв усе великий вітер –

Дерева, хату і сарай.

Понесло вгору понад хмари

Дітей, старих, усе село.

Упав я на Магадаскарі,

Подумали, що НЛО.

Топлюсь на сонці, наче дьоготь,

Кричу до птиць і до вітрів:

-          Як хтось живий ще роду мого,

    Хай вишлють пива й сухарів.

Музика любові

Хіба то може бути гріх

То ж Бог не тільки душу дав,

А й тіло, розум і бажання

Творити музику у двох…

Лариса Недін, «Літературна Україна» 1 квітня 1999 р.

Хоч проминуло літ багато,

Але згадаю – бере сміх,

Як ти не хтів зі мною спати,

Казав:

-          До шлюбу це не є гріх.

Тепер про це нема розмови,

Зійшлись погляди у нас.

Ми творим музику любові,

Коли захочем. Раз – у раз.

Не золота дала нам рибка

Жагучі губи і знання.

В нас інструмент – смичок та скрипка,

Тож лине музика щодня.

Вже граєм Моцарта й Вівальді,

І Баха в ночі осяйні.

Вже навіть вірші мої в спальні

Перекладаєм на пісні.

Водій – хвалько

У контору автороти

Завітав Капот Матвій:

-Принімайте на роботу –

Першокласний я водій.

Може є «газон» новенький

Чи «Колхіда» бортова.

Всі машини я знаю марки,

Маю ось на те права.

Гріш ціна словам Капота,,

Бо й півдня не прробив:

Виїжджав – звалив ворота,

Мало сторожа не вбив.

Провинився

До сіней ступа Данило,

Наче мишка,тихо.

Жінка: - Де тебе носило

А ж два тижні, лихо?

-          Як би тобі розказати?..

Трапилась робота:

    Ходив мамі дрова рубати,

Обновити плота.

Потім тестю допоміг

Злагодити ясла.

Наче все вже розповів…

Що тобі не ясно?

-          Глянь на себе… Ти ж дикун

З острова Таїті.

І оце в гостях ти був

Увесь час не бритий?

Що ти мнешся, мов не свій,

Шапку не скидаєш.

Ох, а в тебе ж, патку мій,

Чуба вже немає.

-          Трохи був не те сказав.

Мушу вже признатись:

Це так з кумом відмічав

День його зарплати.